Вона рішуче стисла руками тпер’анґріал.

— Перенеси мене туди, де мені потрібно бути. — Вона заплющила очі й сконцентрувалася на персні. Це насамперед камінь. Земля повинна дати їй певне відчуття. — Зроби це. Перенеси мене туди, де мені потрібно бути.

Вона знову досягла саїдар і направила струмінь Єдиної Сили у перстень. Дівчина знала, що їй не потрібен потік Сили, щоб той запрацював, і вона не намагалася щось зробити для нього. Лише трохи Сили для використання.

— Перенеси мене туди, де я зможу знайти відповідь. Я повинна знати, чого хоче Чорна Аджа. Перенеси мене до відповіді.

— Нарешті ти знайшла свій шлях, дитино. Усі відповіді ти знайдеш тут.

Еґвейн широко розплющила очі. Вона стояла у великому залі; його широку куполоподібну стелю підтримував цілий ліс масивних колон із червоного каменю. У повітрі завис кришталевий меч, що мерехтів і виблискував, повільно обертаючись. Вона була не впевнена, — але це міг бути той самий меч, до якого тягнувся Ранд у її сні. В її іншому сні. Усе здавалося таким реальним, — тож вона повинна була нагадувати собі, що це сон.

З тіні колони вийшла, постукуючи палицею, зігнута від старості жінка. Важко було описати її потворність. У неї було кістляве гостре підборіддя, ще кістлявіший кирпатий ніс, а бородавки, з яких росло волосся, так рясно всіяли обличчя, що його важко було розгледіти крізь них.

— Хто ви? — спитала Еґвейн. Поки що всі, кого вона бачила у Світі Снів, були їй знайомі, — та навряд чи вона могла б забути цю бідну стару жінку.

— Просто бідна стара Силві, міледі, — заґелґотіла старенька. Водночас вона вигнулася чи то у реверансі, чи то в низькому поклоні. — Ви знаєте бідну стару Силві, міледі. Вона вірно служила вашій сім’ї протягом всіх цих років. Невже це старе обличчя досі лякає вас? Не бійтеся, міледі. Воно служить мені, коли я цього потребую, краще за будь-яку вроду.

— Звісно, — скзала Еґвейн. — Виразне обличчя. Хороше обличчя.

Вона сподівалася, що жінка повірить їй. Ким би вона не була, схоже, ця Силві знала Еґвейн. Можливо, вона знала й деякі відповіді.

— Силві, ви сказали щось про те, що тут можна знайти відповіді.

— О, ви прийшли в правильне місце для відповідей, міледі. Серце Каменя повне відповідей. І таємниць. Високі лорди не будуть нам тут раді, міледі. О ні. Окрім них, ніхто не має права бути тут. І служників, звісно. — Вона хитро й пискляво захихотіла. — Високі лорди не підмітають і не миють підлоги. Але хто ж помічає служників?

— Які ще таємниці?

Але Силві вже пошкутильгала до кришталевого меча.

— Змови, — промовила вона, наче до себе. — Усі вони вдають, що служать Великому володарю, насправді ж всі плетуть змови й плани, щоб повернути собі втрачене. І кожен з них гадає, що існує тільки її чи його змова. Ішамаель дурень!