— Повернімося до того, що планували спочатку, — сказала Найнів аж надто спокійним голосом. Інші дві кивнули, й вона зосередила увагу на Меті. Вперше відтоді, як вони увійшли, дівчина дивилася на нього як Мудриня: з косою, що могла хльоснути, як котячий хвіст, таким поглядом, що міг прикути до землі.

— Я вже й забула, що ти такий грубий, Метриме Коутоне. Поки ти так довго хворів, а Еґвейн, Елейн і я піклувалися про тебе, мов про немовля у сповитку, то вже й забула про це. Хай так, — але ти мав би бути хоч трохи вдячним. Ти говорив про те, щоб побачити світ, побачити великі міста. Ну, то що може бути кращим від Кеймліна? Зроби те, що хотів; доведи свою вдячність — і допоможи нам водночас. — Вона витягла з плаща складений пергамент і поклала його на стіл. На печатці із золотисто-жовтого воску була витиснена лілея. — Ти не можеш просити більше.

Він з жалем поглянув на лист. Мет мало що запам’ятав, коли проїжджав Кеймлін з Рандом. Було соромно зупиняти їх зараз, — але він вважав, що так буде краще. Якщо ви хочете насолодитися джигою, рано чи пізно доведеться сплатити арфісту. І, зважаючи на стан Найнів, що довше він не платив, то гірше ставало.

— Найнів, я не можу.

— Тобто ти не можеш? Ти хто: лантух з половою чи чоловік? У тебе є шанс зробити послугу дочці-спадкоємиці Андору, побачити Кеймлін і, цілком ймовірно, зустрітися з королевою Морґейз, — і ти не можеш? Я справді не знаю, чого ще ти можеш бажати. Не смій цього разу звиватися, як шкварка на сковорідці, Метриме Коутоне! Чи ти передумав і тобі тут подобається? — Вона змахнула лівою рукою перед його лицем, практично вдаривши його перснем по кінчику носа.

— Прошу, Мете, — сказала Елейн, а Еґвейн дивилася на нього так, наче в нього виросли роги, як у траллока.

Мет засовався на стільці.

— Це не тому, що я не хочу. Я не можу! Амерлін зробила так, що я не можу поткнутися з цього кля... острова. Вирішіть це, — і я в зубах віднесу твого листа, Елейн.

Дівчата перезирнулися. Інколи йому здавалося, що жінки вміють читати думки одна одної. Схоже, що вони і його читали, коли він найменше цього хотів. Проте цього разу, що б вони — мовчки — не вирішили між собою, його думок вони не знали.

— Поясни, — коротко сказала Найнів. — Чому Амерлін хоче затримати тебе тут?

Він знизав плечима, подивився їй просто в очі й жалісно всміхнувся.

— Бо я був хворий. І це тривало довго. Вона сказала, що не дозволить мені піти, поки не буде впевнена, що я не помру одразу за порогом. Не те щоб я збирався, звісно. Помирати, маю на увазі.

Найнів насупилась, смикнула свою косу — і раптово взяла його голову в руки; йому ж по шкірі повиступали сироти. Світло, це Сила! Перш ніж він встиг подумати про це, дівчина вже відпустила його.