Здалеку долинули кроки. Чобіт.

Еґвейн не могла сказати, скільки їх були чи звідки долинали ці звуки, але Силві здригнулася й одразу витріщилася в напрямку колон.

— Він знову йде подивитися на меч, — пробурмотіла вона. — Уві сні чи яві, він хоче... — Вона немовби згадала про Еґвейн і схвильовано посміхнулася:

— Ви маєте піти зараз, міледі. Він не повинен побачити вас тут, — чи навіть дізнатися, що ви тут були.

Еґвейн вже відступала до колон, і Силві слідувала за нею, розмахуючи руками й палицею.

— Я йду, Силві. Мені просто потрібно згадати шлях. — Вона обмацувала кам’яний перстень. — Перенеси мене назад на схили. — Нічого не відбувалося. Вона направила ниткоподібний потік до персня. — Поверни мене на пагорби. — Колони з червоного каменю все ще оточували її. Кроки ставали дедалі ближчими, — наблизилися достатньо, щоб їх уже не поглинало власне відлуння.

— Ви не знаєте виходу звідси, — хрипко сказала Силві, а тоді перейшла на шепіт, улесливий і насмішкуватий водночас. Тон старої служниці, що відчула перевагу. — О міледі, це небезпечне місце, якщо не знати виходу. Підійдіть, дозвольте бідній старій Силві визволити вас. Бідна стара Силва безпечно вкладе вас у ліжко, міледі.

Вона обхопила її обома руками, спішно відтягуючи подалі від меча. Хоч Еґвейн і не потребувала такої квапливості. Чоботи зупинилися; він — ким би не був — мабуть, розглядав Калландор.

— Просто вкажіть мені шлях, — прошепотіла Еґвейн. — Чи скажіть. Немає потреби штовхатись. — Пальці старої жінки якимось чином обплутали кам’яний перстень. — Не торкайтеся цього, Силві.

— Безпечно, у твоєму ліжку.

Біль зруйнував світ.

З пронизливим зойком Еґвейн у темряві сіла на ліжку; її обличчям лився піт. Якусь мить дівчина не розуміла, де вона є, — і не думала про це.

— О, Світло! — стогнала вона, — як боляче. О світло, як же боляче!

Еґвейн провела руками по своїй шкірі, що нестерпно пекла, впевнена, що вона висічена чи побита, — але не знайшла й сліду.

— Ми тут, — пролунав голос Найнів з темряви. — Ми поруч, Еґвейн.

Еґвейн кинулася до голосу й зі щирим полегшенням охопила шию Найнів.

— О Світло, я повернулася. Світло, я повернулася.

— Елейн, — сказала Найнів.

Через кілька секунд тьмяно спалахнула свічка. Елейн зупинилася зі свічкою в одній руці й скіпкою, яку вона запалила за допомогою кременя і сталі, — в іншій. Тоді вона усміхнулася, і всі свічки в кімнаті засвітилися. Дівчина зупинилася біля умивальника і повернулася до ліжка з холодною вологою тканиною, щоб умити обличчя Еґвейн.

— Тобі було погано? — схвильовано запитала вона. — Ти жодного разу не поворухнулася. Нічого не бурмотіла. Ми не знали, чи слід будити тебе.