Сивий чоловік підійшов до пристані: три лінії конопляної мотузки, нашиті на рукави його темного плаща, вказували на те, що він був док-мейстром. Його широкі плечі свідчили про те, що він, ймовірно, починав як звичайний матрос, що тягнув мотузку, перш аніж стати докмейстром, який носив її на рукаві. Він випадково подивився у напрямку Мета — і зупинився з виразом подиву на своєму зашкарублому обличчі.

— Твої торби свідчать про те, що ти плануєш, хлопче, — але можеш про це забути. Сестра показала мені портрет. Ти не сядеш на жоден човен у Південній гавані, хлопче. Йди геть зі сходів, поки мені не довелося покликати когось, щоб відвести тебе.

— Що, заради Світла?.. — пробурмотів Том.

— Все змінилося, — твердо сказав Мет. Корабель вже відкидав останній причальний канат; згорнуті трикутні вітрила досі звисали товстим блідим згортком на довгих похилих гіках, але чоловіки вже готували весла. Він витяг наказ Амерлін із торби й сунув його в обличчя докмейстру. — Ось дивися. Я у справах Вежі, за наказом самої Амерлін. Я повинен відплисти саме цим човном.

Докмейстер прочитав текст, тоді перечитав ще раз.

— Ніколи не бачив такого у своєму житті. Чому Вежа спочатку забороняє тобі виїзд, а тоді дає... оце?

— Запитай в Амерлін, якщо хочеш, — сказав Мет знудженим голосом — так, наче він гадав, що жоден дурень такого не зробить, — але вона тебе закопає. Та й мене, — якщо я не відпливу на цьому човні.

— Ти ніколи цього не зробиш, — сказав докмейстер, але одразу ж приклав руки до рота: — На борту «Сірої чайки»! Зупиніться! Спопели вас Світло, зупиніться!

Чоловік без сорочки на румпелі озирнувся, а тоді заговорив до високого товариша в темному плащі з широкими рукавами. Високий чоловік не зводив погляду з матросів, що занурювали весла у воду.

— Нумо разом, — крикнув він, і біля весел закрутилася піна.

— Я зроблю це, — відрізав Мет. Я сказав: перший же корабель. Значить, перший корабель! — Ходімо, Томе!

Не переконавшись в тім, що менестрель іде за ним, Мет побіг причалом униз, ухиляючись від людей та візків з вантажем. Відстань між кормою «Сірої чайки» та причалом збільшувалася, що глибше занурювалися весла. Піднявши свою палицю, Мет кинув її на корабель, як спис, ступив ще один крок і щодуху стрибнув.

Темна вода під його ногами на вигляд була крижаною, але він умить перескочив корабельні бильця й покотився палубою. Коли він підвівся, то почув бурчання й прокльони позаду себе.

Том Меррилін видерся на бильця зі ще одним прокльоном, — і переліз через них на палубу.

— Я втратив палицю, — пробурмотів він. — Хочу іншу. — Потерши свою праву ногу, він подивився, як збільшується смужка води за кораблем, і здригнувся. — Я сьогодні вже купався.