— Це обурливо! — вигукнув Том. — Мене не хвилює, що наробила війна у низов’ях ріки, — але це маячня! — Два здоровезних матроси човгнули босими ногами.

— Така ціна, — твердо сказав капітан. — Не бажаю нікого сердити, але я б не хотів устрявати у ваші справи. Це все одно, що дозволити чоловікові заплатити за те, що він облив вас гарячою смолою. Ви платите таку ціну, — або йдете за борт, і хай Престол Амерлін сама вас сушить. А це я залишу за неприємності, що ви мені завдали; дякую. — Він постукав по золотій кроні, яку Мет кинув у кишеню його плаща з широкими рукавами.

— Яка ціна за одну каюту? — спитав Мет. — Для нас. Ви можете переселити того, хто там, до когось іще. — Юнакові не хотілося спати назовні в холодну ніч. І ще: якщо не здолати такого чоловіка, він вкраде ваші штани і скаже, що зробив вам послугу. Його шлунок голосно забурчав. — І їстимемо ми те, що й ви, а не екіпаж. Причому багато.

— Мете, — сказав Том, — я планував тут ще й випивати. — Він повернувся до капітана, розвіваючи свій клаптиковий плащ, наскільки це було можливо з покривалом й футлярами, що звисали з його спини. — Як ви вже, мабуть, помітили, капітане, я — менестрель. — Навіть просто неба його голос, здавалося, відлунював. — В якості платні за проїзд я був би щасливий розважити ваших пасажирів та екіпаж...

— Мій екіпаж на борту для того, щоб працювати, менестрелю, а не розважатись. — Капітан погладив свою гострокінцеву бороду; його світлі очі оцінили простий плащ Мета лише на мідяк. — То ти хочеш каюту, так? — Він розреготався. — І моє їдло? Що ж, можеш взяти мою каюту й мою їжу. За п’ять крон з кожного. Андорської ваги. Ці найважчі! — Він так зайшовся сміхом, що його слова перетворилися на хрипи. Обходячи його, Санор і Васа широко посміхнулися. — За десять крон ти можеш взяти мою каюту і мою їжу, — а я переселюся до пасажирів і їстиму з екіпажем. Хай згорить моя душа, — так буде! Заради Твердині, присягаюся! За десять золотих крон... — Сміх задушив решту слів.

Він досі сміявся, задихався і витирав сльози з очей, коли Мет витяг один зі своїх гаманців; проте його сміх увірвався, коли в руках у Мета з’явилося п’ять крон. Капітан не вірив своїм очам; двох здоровезних матросів наче вдарили довбешкою по голові.

— Андорської ваги, кажеш? — спитав Мет. Важко було оцінити без ваг, але він поклав ще сім монет на долоню. Дві точно були андорські, а інші, як він гадав, додадуть до потрібної ваги. Достатньо для цього здирника. За мить він додав ще дві золоті тіренські крони. — Для тих, кого ви виселите із каюти, за яку вони заплатили. — Він знав, що пасажири не побачать і мідяка, — але інколи потрібно заплатити, аби виглядати щедрим. — Ви ж збиралися поділитися з ними? Ні, звісно ні. Але вони повинні щось отримати за те, що будуть тіснитися поруч із кимось. І немає потреби їсти з екіпажем, капітане. Будемо раді, якщо ви складете мені й Тому компанію у вашій каюті.