Загальна зала була повністю заповнена; як і передбачалося, кожне крісло було зайняте, — як і всі принесені стільці та лави. Ті ж, хто не мав, де сидіти, стояли попід стінами. Він не бачив темноволосої дівчини, — і ніхто не подивився на нього двічі, коли він квапливо прямував кімнатою.

Орбен заполонив цілий стіл; його перев’язана нога у м’якому капці лежала на кріслі з подушкою; у руці він тримав срібний кубок, який завдяки служницям був постійно наповнений вином.

— Ага, — вигукував він на всю кімнату, — ми знали, що аїльці — запеклі бійці, Ґенн і я, але не було часу на вагання. Я витяг свого меча й встромив п’яти межи ребер Лева...

Перрин здригнувся, перш аніж зрозумів, що цей чоловік просто назвав Левом свого коня. Не здивуюся, якщо він розповідає усім, що їздить верхи на леві. Він відчув сором: те, що йому не подобався цей чоловік, не означало, що мисливець хвалитиметься аж так. Юнак, не озираючись, поквапився надвір.

Вулиця перед корчмою була такою ж багатолюдною, як і загальна зала; люди, котрі не змогли знайти собі місця всередині, зазирали у вікна, а ще вдвічі більше їх скупчилося біля дверей, щоб послухати казочки Орбена. Ніхто не глянув на Перрина двічі, хоча його вихід спричинив скарги тих, кого відтіснили трохи далі від дверей.

Всі, хто був надворі, мали би бути гостями корчми, — адже дорогою до площі він більше нікого не побачив. Інколи в освітлених вікнах з’являлася тінь людини, — але це й усе. Втім, йому здавалося, що за ним хтось стежить, тож він неспокійно озирався довкола. Нічого, — лише оповиті ніччю вулиці, всіяні миготливими вікнами. Довкола площі більшість вікон були темними, окрім кількох на верхніх поверхах.

Шибениця стояла, де він і пам’ятав. Чоловік, аїлець, досі тіснився в клітці, що висіла вище, ніж Перрин міг би дотягнутися. Здавалося, аїлець був при тямі, — принаймні його голова була піднята, але він жодного разу не глянув униз, на юнака. Камінці, що їх кидали діти, нагромадилися унизу на землі.

Клітка висіла на товстій мотузці, прив’язаній до кільця на одній із верхніх планок, і тяглася через масивний шків на хрестовині до пари штирів унизу, що вертикально стирчали з кожного боку десь за три фути над землею. Зайва довжина мотузки лежала недбалим клубком біля підніжжя шибениці.

Перрин знову роззирнувся, оглядаючи темну площу. Йому все ще здавалося, що хтось стежить за ним, — але він і досі нікого не бачив. Хлопець вслухався і нічого не чув. Він нюхав дим з димарів, і аромати страв з будинків, і запахи людського поту та засохлої крові від чоловіка в клітці. Страху від нього чути не було.