— Я гадав, що цікаво, — Лоял трохи згас, бо юнак не поділяв його захоплення. Однак все, що було потрібно Перрину, — це подумати. — Вечеря чекає внизу, Перрине. Вони приготували тільки найкраще на той випадок, якщо мисливці чогось захочуть, — але й ми можемо щось перехопити.

— Можеш іти, Лояле. Я не голодний. — Аромати готових страв, що підіймалися з кухні, не цікавили його. Він заледве помітив, як Лоял пішов.

Поклавши руки на коліна, знов і знову позіхаючи, Перрин намагався розв’язати загадку. Це було схоже на один з тих пазлів, що створював майстер Лугган: металеві частинки здавалися нерозривно пов’язаними. Але завжди був прийом, завдяки якому залізні петлі й завитки розпадалися, — і тут теж мало щось бути.

Дівчина спостерігала за ним. Причиною спостережень міг бути колір його очей, — але господар проігнорував їх, а інші навіть не помітили. У них був оґір, мисливці за Рогом у домі, мандрівна леді та аїлець в клітці на площі. Така незначна річ, як людські очі, не могла привернути їхню увагу; ніяка дивина в служника не могла переважити всі інші. Тож чому вона обрала мене, щоб повитріщатися?

І аїлець у клітці. Те, що бачить Мін, — завжди важливе. Але яким чином? Що він мав робити? Я міг зупинити тих дітей, що кидалися камінням. Я повинен був. Не було сенсу переконувати себе в тім, що дорослі сказали б йому займатися своїми справами, що він — не мешканець Ремена і що аїлець — не його турбота. Я повинен був спробувати.

Він не знаходив відповідей, тож повертався до початку й знову терпляче обмірковував усе, а тоді знову, і знову. І досі не знаходив нічого, окрім як шкодував про те, чого не зробив.

Через певний час Перрин усвідомив, що вже постала глибока ніч. Кімнату поглинула темрява, — якщо не зважати на слабке місячне світло, що лилося через єдине вікно. Він подумав про лойову свічку та кресало, які бачив на поличці над вузьким каміном, але для його очей світла було цілком достатньо. Я повинен щось зробити, адже так¹?

Хлопець пристебнув свою сокиру і завмер. Він зробив це не замислюючись; надівати її на себе стало такою ж звичкою, як дихати. Йому це не подобалося. Однак він залишив ремінь на попереку і вийшов.

Коли він покинув кімнату, світло зі сходів засліпило його. Із зали лунали розмови й сміх, а з кухні пахло їжею. Перрин пройшов до передньої частини корчми, до кімнати Морейн, постукав і увійшов. Тоді зупинився; його обличчя спаленіло.

Морейн загорнулася в блідо-блакитну мантію, що звисала з її плечей.

— Ти щось хотів? — спитала вона холодно. В одній руці жінка тримала гребінець зі сріблястою спинкою, а її волосся спадало вниз по шиї темними хвилями, виблискуючи, наче вона вимила й розчесала його. її кімната була значно кращою, ніж його, — з полірованими дерев’яними панелями на стінах, облямованими сріблом лампами та вогнищем у широкому цегляному каміні. В кімнаті пахло трояндовим милом.