Коли до стайні увійшли Морейн і Лоял, все вже було готово, тож вони просто взяли віжки й рушили за Ланом віддаленою вулицею, котра спускалася до ріки. М’який стукіт кінських копит кам’яними плитами привернув увагу лише облізлого пса, який тільки раз гавкнув і, коли вони наблизилися, втік.

— Це пробуджує спогади, — чи не так, Перрине? — сказав Лоял тихим, як на нього, голосом.

— Говори тихіше, — прошепотів Перрин. — Які спогади?

— Ну, як у старі часи, — оґіру вдалося приглушити свій голос; він прозвучав як джміль, тільки тепер розміром із собаку, а не з коня. — Крастися поночі з ворогами позаду нас, — і, можливо, попереду; з небезпекою в повітрі та з холодним присмаком пригод.

Перрин похмуро подивився на Лояла поверх сідла Ходака. Це було просто; його очі ковзнули по сідлу, а голова, плечі та груди Лояла височіли над ним з іншого боку.

— Про що ти говориш? Тобі почала подобатися небезпека? Лояле, ти, мабуть, з глузду з’їхав!

— Я лише фіксую настрій у моїй голові, — сказав Лоял поважним тоном, — чи, можливо, захищаючись. — Для моєї книжки. Я все це запишу. Сподіваюся, вони почнуть мені подобатися. Пригоди. Звісно. — Його вуха двічі сильно смикнулися. — Я маю полюбити їх, якщо хочу написати про них.

Перрин похитав головою.

На кам’яних причалах пороми, схожі на баржі, затишно розмістилися на ніч, нерухомі й темні, як більшість інших кораблів. Ліхтарі освітлювали рух людей на доці уздовж двощоглового судна, а також на його палубі. У повітрі пахло переважно смолою та мотузками — із сильними домішками риби, хоча зі складу, розташованого позаду, віяло різким пряним ароматом, що майже поглинав усі інші.

Лан знайшов капітана, — невисокого худорлявого чоловіка, який мав дивну звичку тримати голову трохи набік, слухаючи когось. Потор-гувавшись, вони незабаром дійшли згоди, і ось вже підготували ремені й перев’язки, щоб підняти коней на палубу. Перрин уважно стежив за кіньми, заспокоюючи їх; цим тваринам бракувало терплячості до незвичних речей, — наприклад, до підйому в повітря; але навіть жеребець Охоронця, здавалося, втихомирився від його шепотіння.

Лан дав золото капітану, а срібло — двом матросам, що босоніж побігли до складу по мішки вівса. Більшість членів екіпажу прив’язували коней між щоглами, спорудивши з мотузок щось на кшталт невеличкої загорожі, і водночас скаржилися на кізяки, котрі їм доведеться потім прибирати. Перрин знав, що їх навряд чи хтось почув, але його вуха вловили кожне слово. Ці чоловіки просто не звикли до коней.

Невдовзі «Сніжний гусак» вже був готовий відплисти, — трохи раніше, ніж планував капітан. Звали його Джейм Адарра. Щойно відкинули швартові канати, як Лан відвів Морейн униз, і Лоял, позіхаючи, пішов за ними вслід. Перрин залишився на носі корабля, поруч з бильцями, хоча після кожного позіхання оґіра позіхав і він сам. Юнак міркував, чи зможе «Сніжний іусак» випередити вовків, пливучи річкою униз; чи випередить він його сни. Чоловіки готувалися, розмахуючи веслами, щоб відплисти від пристані.