Щойно відкинули останній швартовий канат і його підібрав докмейстер, дівчина у вузькій, розділеній спідниці виринула з тіні між двома складами — з вузликом у руках і темним плащем, що розвівався позаду. Вона заскочила на палубу, коли чоловіки за веслами вже почали відштовхуватися.

Адарра поквапився до неї від румпеля, а вона спокійно поклала свій вузлик і бадьоро сказала:

— Мені треба вниз по річці... ем... скажімо, до того місця, куди прямує він. — Вона кивнула в напрямку Перрина, не дивлячись на нього. —Я можу спати на палубі. Холод і волога мене не турбують.

Протягом декількох хвилин вони торгувалися. Вона простягнула три срібні марки; насупилася на мідяки, що отримала як решту, а тоді сунула їх у свій гаманець і рушила прямо до Перрина.

Від дівчини віяло дикими травами, — легкими, свіжими й чистими. Її темні розкосі очі подивились на нього з-над високих вилиць, а тоді вона відвернулася, щоб поглянути назад, на берег. Йому здавалося, що дівчина була його ровесницею; він не міг вирішити, пасує до її обличчя її ніс чи ні. Який же ти дурень, Перрине Айбара. Яка тобі різниця, який вона має вигляд?

Відстань до пристані тепер становила добрих двадцять кроків; весла занурювалися, вирізаючи білі борозни в темній воді. Якусь мить він розмірковував над тим, чи не викинути її за борт.

— Що ж, — незабаром почала вона, — ніколи не думала, що моя подорож занесе мене назад в Ілліан так швидко. — Її голос був високим, манера розмови — рішучою, але це не дратувало. — Тож ви їдете в Ілліан, так? — Перрин стиснув вуста. — Не надимайся, — сказала вона. — Ти вчинив чималий розгардіяш там, — ти й той аїлець. Люди вже почали перешіптуватися, коли я втекла.

— Ти не сказала їм? — здивовано спитав він.

— Жителі думають, що аїлець перегриз ланцюг чи зламав його голими руками. Вони ще не визначилися, коли я пішла. — Вона видала звук, підозріло схожий на смішок. — Орбен достатньо гучно висловлював своє розчарування тим, що через рани він не може особисто вполювати аїльця.

Перрин пирхнув.

— Якщо він коли-небудь знову побачить аїльця, то в біса накладе собі в штани. — Він прокашлявся й пробурмотів. — Вибач.

— Не знаю, що й сказати, — промовила дівчина так, наче він і не лаявся. — Я бачила його в Джеганнагу впродовж зими. Він бився проти чотирьох чоловіків одразу: двох убив, а інші двоє здалися. Звісно, він почав бійку, — що було, те було; але вони знали, на що пристали. Він не вступає в бій з тим, хто не може себе захистити. А однак він усе одно дурень. У нього якісь своєрідні уявлення про Великий темний ліс. Дехто називає його Лісом Тіней. Чув щось про нього?