Вони пройшли вже з милю, чи й трохи більше, — досить швидко, незважаючи на те, що їм довелося обходити вигини ріки, де берег ховався в хащах. Найнів наполягла на тім, щоб триматися подалі від дерев. Еґвейн вважала, що по-дурному думати, що ще якісь аїльці ховатимуться в гайках, — проте те, що вони обходили, не додавало значної відстані, оскільки зарості не були дуже розлогими.

Утім, Елейн спостерігала за деревами — і вона була першою, хто раптом закричав «Обережно!».

Еґвейн озирнулась: чоловіки виходили з-за дерев, обертаючи над головою пращі. Вона досягла саїдар, але щось вдарило її в голову, і темрява огорнула все навколо.

Еґвейн відчула, як гойдалася на чомусь, що рухалося під нею. Її голова була суцільним болем. Вона спробувала піднести руку до скроні, але щось врізалося в її зап’ястя, і її руки не рухалися.

— ...краще, аніж лежати там весь день, до самої темряви, — мовив грубий чоловічий голос. — Хтозна, чи буде поблизу інший корабель. А човнам я не довіряю. Вони протікають.

— Краще переймайся тим, аби Адден повірив тобі, що ти бачив ті кільця, перш аніж наважився, — сказав інший чоловік. — Упевнений, що йому потрібен добрий вантаж, а не жінки.

Перший чоловік пробурмотів щось грубе про те, що Адден може зробити з дірявими човнами — й вантажами також.

Вона розплющила очі. Сріблясті плями танцювали у неї перед очима; їй здавалося, що вона зараз впаде на землю, що хиталася під її головою. Однак Еґвейн була прив’язана до спини коня, зап’ястя й щиколотки були зв’язані мотузкою, що йшла під животом, а волосся звисало донизу.

Було ще світло. Дівчина витягнула шию, щоб роззирнутися. Її оточувало стільки грубо вдягнених вершників, що вона не могла побачити, чи схопили також Найнів та Елейн. Деякі чоловіки носили частини обладунків: побитий шолом, пом’ятий нагрудник, куртку, прошиту металевими лусками, — але більшість мали лише каптани, не чищені місяцями, — якщо їх узагалі колись чистили. Судячи із запахів, ці чоловіки також місяцями і не милися. В усіх на ременях або на спинах висіли мечі.

Гнів охопив її, і страх, але найбільше — розпечена лють. Я не буду бранкою. Не буду зв'язаною! Не буду! Еґвейн досягла саїдар, і біль ледь не розколов її голову; вона ледь стримала стогін.

Кінь зупинився на мить від вигуків; скрипнули іржаві петлі, й тоді вони проїхали трохи вперед, де чоловіки почали спускатися з коней. Коли чоловіки розступилися, вона змогла щось побачити. їх оточував частокіл з колод, зведений довкола великого круглого кургану. Охоронці зі стрілами стояли на дерев’яному підвищенні, достатньо високому, щоб дивитися поверх колод із грубо обтесаними краями. Один низький зруб без вікон виглядав так, наче його побудували на купі багна попід стіною. Інших споруд, окрім кількох прилеглих навісів, не було. Окрім чоловіків і коней, які щойно приїхали, решта простору відводилась багаттям для їжі, прив’язаним коням та ще більшій кількості немитих чоловіків. їх було щонайменше сто. Замкнені в клітках кози, свині й кури пищали, хрюкали і квоктали, і ці звуки зливалися з лайливими вигуками й реготом, і все разом створювало шум, який проймав болем її голову.