— Хай Світло спопелить мої кістки, — не знаю, чому я дозволив вам найняти «Швидкого». Вам, що вимагали довбаної швидкості в найтемнішу ніч та в найсильніший дощ. Більшу швидкість. Завжди більше клятої швидкості! Ми могли сотні разів загнати судно на корабельна мілину!

— Ви хотіли золота, — різко сказав Мет. — Ви казали, що це старе корито буде швидким, Дерне. Коли ми будемо в Тірі?

Капітан силувано всміхнувся.

— Ми вже пришвартовуємося. Хай мене спалять, як клятого фермера, якщо хтось зможе знову вмовити мене везти те, що може спалахнути. А зараз — де решта мого золота?

Мет кинувся до одного з малих вікон і визирнув надвір. Завдяки яскравим спалахам блискавки він міг побачити мокрий кам’яний док, але не більше. Він витяг другий гаманець із золотом з кишені і кинув його Дерну. Чи чувано, щоб річковий чоловік не грав у кості!

— Давно пора, — прогарчав він. Світло, сподіваюся, я не спізнився.

Мет зібрав увесь свій одяг і покривала в шкіряну торбу й повісив її на одне плече, а згорток феєрверків за мотузок, який він до них прив’язав, — на інше. Його плащ майже цілковито прикрив їх, лише попереду виднівся край. Краще вже змокне він, аніж феєрверки. Він може висохнути й на вигляд буде, як новенький; а дослід з відром показав, що феєрверк так не може. Схоже, Рандів тато мав рацію. А Мет завжди думав, що Рада Селища не запускає їх під дощем, бо кращі видовиська виходять саме у ясні ночі.

— Ти ще не надумав продати цю річ? — Том накинув на плечі свій плащ менестреля. Він накрив ним шкіряні чохли арфи й флейти, але клунок зі своїм одягом і покривалами повісив на спину поверх плаща.

— Поки я не зрозумію, як вони працюють, я їх не продам, Томе. Окрім того, подумай, як класно було б запустити їх усі водночас.

Менестрель здригнувся.

— Поки що ти не підірвеш їх усіх воднораз, хлопче. Поки що ти припиниш жбурляти їх у багаття під час вечері. Я не закриватиму на це очі, — на те, як ти поводишся з ними. Тобі пощастило, що капітан не викинув нас за борт два дні тому.

— Він би не зробив цього, — засміявся Мет. — Спершу він би захотів гаманець. Еге Дерне?

Дерн підкинув гаманець із золотом у руці.

— Раніше я не питав, — але золото вже моє, і я його тобі не поверну. Для чого це все? Так збіса сильно поспішати.

— Побився об заклад, Дерне. — Позіхаючи, Мет узяв свою палицю і приготувався йти. — Заклався.

— Заклався! — Дерн роздивлявся важкий гаманець. Другий, такий самий, був замкнений у його грошовій скрині. — На кону, мабуть, усе кляте королівство!

— Більше, Дерне, — сказав Мет.

Дощ так сильно періщив по палубі, що Мет міг розгледіти трап, лише коли блискавка пронизувала місто; ревище зливи заледве дозволяло йому чути власні думки. Утім, він бачив світло у вікнах угорі вулиці. Там, вгорі, будуть корчми.