Кошик упав на підлогу і відскочив; двері позаду неї відчинилися, й увійшла Ліандрін, а за нею — темноволоса жінка зі сивим пасмом над лівим вухом. Вони були вбрані у довгі барвисті сукні з оголеними плечима, і сяйво саїдар оточувало їх.

Ліандрін розправила свою червону сукню й усміхнулася своїм пухким ротом, схожим на пуп’янок троянди. Її лялькове обличчя сповнювали веселощі.

— Бачиш, дикунко, — почала вона, — ти не повинна...

Найнів ударила її в рота так сильно, як тільки змогла. Світло, я повинна вибратися звідси. Вона ляснула Ріанну тильним боком долоні так сильно, що темноволоса жінка зі стогоном впала на спину. Мають бути й інші, — але якщо я зможу вийти надвір, якщо я зможу відійти настільки далеко, щоб вони не могли ставити мені щит, то я щось зроблю. Вона щодуху відштовхнула Ліандрін від дверей. Щойно я втечу від їхнього щита, я...

Удари ринули зусібіч, немовби її гамселили кулаками та палицями. Ні Ліандрін з її розбитим до крові ротом, тепер похмуро стиснутим, ні Ріанна з розхристаним волоссям і зеленою сукнею не підіймали рук. Найнів відчувала потоки Повітря, що сплелися навколо неї так само міцно, як і самі удари. Вона досі рвалася до дверей, але розуміла, що тепер стоїть на колінах, а невидимі удари не вщухають, невидимі палиці й кулаки поцілюють по її спині, животу, по голові й боках, плечах, грудях, ногах. Вона застогнала, впала на бік й згорнулася в клубок, намагаючись захистити себе. О, Світло, я намагалася. Е/вейн! Елейн! Я намагалася! Я не закричу! Згоріти вам, — ви можете забити мене до смерті, — але я не закричу!

Удари припинилися, але Найнів не могла стримати тремтіння. Вона відчувала синці й забої від тімені до ніг.

Ліандрін поклала руки на коліна і під шерхіт шовкових спідниць присіла біля неї. Вона витерла кров зі свого рота. Її темні очі дивилися злісно, а на обличчі вже не було вдоволення.

— Можливо, ти надто тупа, щоб зрозуміти, що програла, дикунко. Ти боролася майже так само дико, як і та інша дурепа, Еґвейн. Вона ледь не збожеволіла. Ви маєте навчитися підкорятися. Ви навчитеся підкорятися.

Найнів затремтіла й знову потягнулася до саїдар. Не те, щоб у неї була надія, але вона мусила щось зробити. Долаючи біль, вона потягнулася... і вдарилася об невидимий щит. Вдоволення знову спалахнуло в очах Ліандрін, — моторошна радість гидкої дитини, що відриває крила мухам.

— Принаймні від цієї нам ніякої користі, — сказала Ріанна, ставши поруч з Аїлгуїн. — Я зупиню їй серце. — Очі Аїліуїн ледь не вистрибнули.

— Ні! — Короткі, медового кольору коси Ліандрін гойднулися, коли вона повернула голову. — Ти завжди вбиваєш надто швидко, — але тільки Великий володар має користь з мертвих.