На підлозі, розпластавшись, лежала Еґвейн. Її обличчя розпухло від синців майже до невпізнаваності. Коли дві жінки разом з Найнів увійшли, один із солдат узяв Еґвейн і закинув її на своє плече. Вона бовталася — безвільно, мов напівпорожній мішок з ячменем.

— Що ви зробили з нею? — крикнула Найнів. — Щоб ви згоріли, що!.. — Щось невидиме ляснуло її по губах так, що на мить потемніло в очах.

— Так-так, — сказала Джоя Б’їр з посмішкою, хоч її очі були холодними. — Я не дозволю тут ставити питання чи лаятися. — Вона й розмовляла, як бабуся. — Ви говоритимете, коли до вас звернуться.

— Я вже наче розповідала тобі, що вона забагато билася? — сказала Лі-андрін. — Нехай це буде уроком для тебе. Якщо намагатимешся брикатися, покарання буде не м’якшим.

Найнів прагнула зробити щось для Еґвейн, але її виштовхали на вулицю. Вона змусила їх штовхати себе; це був незначний метод опору, відмова слухатися, — але це було все, що вона могла зробити в ту мить.

На брудній вулиці було мало людей, неначе всі вирішили, що краще бути подалі від того, що відбувається, — та й ті кілька, що були, посунули на інший бік вулиці, навіть не подивившись на блискучу чорну карету, запряжену шістьма відбірними білими кіньми з високим білим плюмажем на вуздечці. Кучер, вбраний як солдати, але без їхніх обладунків і зброї, заліз на сидіння, а інший відчинив дверцята, щойно вони вийшли з будинку. Найнів встигла побачити намальований на дверцятах символ. Кулак у срібній рукавиці, який стискає зубчасті блискавиці.

Вона подумала, що це — знак високого лорда Семона. Він мусить бути Другом Морока, якщо має справу з Чорними Айз Седай. Спопели його Світло! Але зараз її більше цікавив чоловік, що впав на коліна в багно, коли вони вийшли.

— Щоб ти згорів, Сандаре, — чому?..

Вона підстрибнула від удару невидимою дерев’яною палицею по плечах.

Джоя Б’їр докірливо посміхнулася й помахала пальцем.

— Проявляй повагу, дитино. Інакше втратиш язика.

Ліандрін засміялася. Встромивши свою руку в темне волосся чоловіка, вона відхилила його голову назад. Він дивився на неї очима вірного пса — чи шавки, що очікувала на удар.

— Не будь такою строгою до цього чоловіка. — Навіть слово «чоловік» вона вимовила як «собака». — Довелося його... переконати... служити. Але я ж вмію дуже добре переконувати?

Вона знову засміялася.

Сандар підвів збентежений погляд на Найнів.

— Я мусив зробити це, майстрине Мериїм. Я... мусив.

Ліандрін смикнула його за волосся, й він знову подивився на неї стурбованим поглядом пса.

Світло! подумала Найнів. Що вони зробили йому? Що вони збираються зробити з нами?