Вона посміхнулася до жінки, що сиділа, прикута невидимими мотузками до стільця.

— Ти бачила солдат, що прийшли з нами, стара. Ти знаєш, хто чекає на нас у Твердині. Високий лорд Семон засмутиться, якщо ти розбовкаєш комусь щось про те, що сталося сьогодні у твоєму домі. Якщо прикусиш язика, — то житимеш і, можливо, одного дня прислужишся йому знову. Якщо заговориш, — то служитимеш тільки Великому володарю Темряви, з могили. Що ти обираєш?

Раптом Аїлгуїн зарухала головою. Вона відкинула свої сиві кучері і відкрила рот.

— Я... я мовчатиму, — сказала вона пригнічено, а тоді ніяково й присоромлено подивилася на Найнів. — Якщо я розповім, — який з цього зиск?

Високий лорд знесе мені голову, лише піднявши брову. Що хорошого це принесе тобі, дівчино? Що доброго?

— Все гаразд, — втомлено сказала Найнів. Кому вона може сказати ? Все, що вона може, — це померти. — Я знаю, що ви б допомогли, якби могли.

Ріанна відкинула голову й зареготала. Аїлгуїн тяжко впала, повністю звільнившись, — але й досі сиділа там же, дивлячись на свої руки на колінах.

Взявши з обох боків, Ліандрін та Ріанна підняли Найнів на ноги й штовхнули її до парадних дверей.

— Якщо завдаси нам клопоту, — суворо сказала темноволоса жінка, — я примушу тебе зняти з себе шкіру й потанцювати на власних кістках.

Найнів ледь не розсміялася. Якого клопоту я можу завдати? Вона була захищена від Істинного Джерела. Її синці боліли так сильно, що вона заледве могла встати. Що б вона не зробила, — вони зупинять це, як дитячий вибрик. Але мої синці заживуть, щоб ви згоріли, — а ви десь та й спіткнетесь. І коли це станеться...

У передній кімнаті будинку був іще хтось. Двоє кремезних солдат в облямованих круглих шоломах і блискучих кірасах поверх червоних мундирів з пишними рукавами. їхні обличчя спітніли, а темні очі бігали так, наче вони були такі ж налякані, як і вона сама. Там була й Аміко Наґоїн, тендітна й гарненька, з довгою шиєю й блідою шкірою, на вигляд така невинна, мов дівчина, що збирає квіточки. Джоя Б’їр мала дружнє обличчя, попри глад-кощокий спокій жінки, що тривалий час працює із Силою. У неї було ледь не доброзичливе бабусине лице, — однак вік не забарвив її темне волосся сивиною і не зморщив шкіру. Сірі очі нагадували очі мачухи з казок, — тієї, що вбила дітей свого чоловіка від першої дружини. Обидві жінки випромінювали Силу.

Елейн стояла між двома Чорними сестрами — з підбитим оком, спухлою щокою, розбитою губою і наполовину обірваним рукавом на сукні.

— Вибач, Найнів, — сказала вона незграбно. Схоже, її щелепа боліла. — Ми не помітили їх, доки вже не було пізно.