Але припущення не справдилося; після кількох марних спроб знайти нові глобули в метеориті науковці пішли геть із тим зразком, який вони здобули вранці і який, втім, у лабораторії поводився анітрохи не краще, ніж його попередник. Він був пластичним, екзотермічним, магнетичним, трохи люмінесцентним, трохи холонув у сильних кислотах, відкидав барви невідомого спектру, поволі зникав на повітрі, взаємознищувався з кремнієвмісними компонентами — і це все, що взагалі вдалось з’ясувати; наприкінці серії дослідів науковці з університету змушені були визнати, що вони його неспроможні класифікувати. Він не належав цьому світові, а був частинкою великого зовнішнього простору і тому був наділений його властивостями і підкорявся його законам.

Тієї ночі шаленіла буря, а коли професори прийшли до Наума наступного дня, їх чекало гірке розчарування. Бувши магнетичним, камінь виявляв дивовижні електромагнітні властивості; він, як сказав Наум, «притягував усі блискавки», до того ж із дивовижною регулярністю. Фермер бачив, як за одну годину блискавка шість разів вдаряла у шматок каменя на його передньому дворі, а коли буря стихла, там не залишилось нічого, окрім ями біля старої криниці з журавлем, напівзасипаної землею. На тому місці спробували копати, але безрезультатно, і вчені підтвердили факт його цілковитого зникнення. Це був абсолютний провал; ученим нічого не залишалося, як повернутися до лабораторії і продовжити експерименти з фрагментом, що зменшувався і який вони дбайливо зберігали у свинцевому ящику. Він проіснував цілий тиждень, упродовж якого не вдалося з’ясувати нічого вартісного. Він зник без жодного залишку, і до того часу професори впевнились, що вони насправді бачили на власні очі таємничу крихту незвіданих безодень за межами світу; єдине дивне послання з інших світів та інших вимірів матерії, енергії та буття.

Звісно, хоча й не без фінансової підтримки коледжів, аркгемські газети чимало понаписували про цей випадок, не раз навіть посилали репортерів на бесіду з Наумом Ґарднером та його родиною. А після того як одна щоденна бостонська газета направила туди свого журналіста, Наум одразу став кимось на кшталт місцевої знаменитості. Він був високим, добросердим чолов’ягою років п’ятдесяти, жив разом із дружиною і трьома синами на охайній фермі посеред долини. Вони з Еммі часто ходили в гості один до одного, їхні дружини також товаришували; за всі ці роки Еммі жодного разу не сказав про нього кривого слова. Здається, Наум трохи запишався від уваги, яку тепер привертала його домівка, і наступні кілька тижнів чимало говорив про метеорит. Липень і серпень видалися спекотними, тож Наум тяжко працював на сінокосі десятиакрового пасовища на протилежному березі струмка Чепмена, проорюючи своїм торохкітливим возом глибокі колії на тінистих стежках. Праця виснажувала його, як ніколи раніше, і він почав відчувати вагу років на своїх плечах.