Тоді настав час жнив та збору врожаю. Поволі достигали груші та яблука, а Наум божився, що його сади родять, як ніколи раніше. Фрукти були неймовірно великі та і виблискували незвично насиченими кольорами, тож довелось замовляти нові діжі, щоб помістити весь майбутній урожай. Але Наума спіткало страшне розчарування — жоднісінький плід із усього багатющого врожаю неможливо було їсти. У солодкий аромат груш і яблук впліталась невловима нудотна гіркота, тож навіть найменший шматочок надовго залишав гидотний присмак. Те саме було і з динями та помідорами, і Наум із сумом побачив, що увесь його урожай пропав. Швидко пов’язавши між собою події, він заявив, що метеорит отруїв ґрунт, і подякував Богу, що більшість його дерев росли на височинах далі уздовж дороги.

Зима видалася ранньою і дуже морозною. Еммі бачив Наума рідше, ніж зазвичай, але зауважив, що той виглядає стурбованим. Усе його сімейство стало якимсь мовчазним та відлюдькуватим, вони почали пропускати церковні служби та різні вечірки, що проводилися в селі. У них не було жодних очевидних причин для такої замкненості чи то меланхолії, хоч усі вони час від часу скаржилися на все гірше здоров’я і постійну тривогу. Сам Наум вельми докладно пояснив природу цієї бентеги, розповівши, що його стривожили сліди на снігу. На перший погляд, то були звичайні собі сліди рудих вивірок, зайців та лисиць, як і кожної зими, але досвідчений фермер божився, що з ними щось не так — із тим, як саме вони були розташовані. Він не вдавався у деталі, але, здається, думав, що вони не зовсім відповідають його уявленням про нормальну анатомію вивірок, зайців та лисиць. Еммі без особливої цікавості слухав ці балачки, аж поки однієї ночі йому не довелося їхати санями повз будинок Наума, повертаючись від Кларка Корнера. На небі сяяв яскравий місяць, а через дорогу саме плигав заєць, і його стрибки були настільки довгі, що це не здалося нормальним ані Еммі, ані його коневі. Насправді, останній мало не вирвався, і його стримали лише міцно напнуті віжки. Відтоді Еммі значно більше довіряв оповідкам Наума і все дивувався, чому це Ґарднерові пси стали такі тихі та сумирні. Здавалося, у них просто не було настрою гавкати.

У лютому хлопчаки МакҐреґора з Медоу-Хілл полювали на лісових бабаків і неподалік від оселі Ґарднера підстрелили одну вельми цікаву особину. Пропорції його тіла дещо відрізнялися від нормальних, хоча й важко було докладно пояснити, чим саме, а на морді застиг вираз, якого ніхто й ніколи не бачив у бабака. Хлопці дуже перелякалися і одразу ж викинули потвору, тож селяни дізналися про неї лише з їхніх гротескних оповідок. Але всі вже помітили, що біля будинку Наума весь час харапудилися коні, і з цього зародилися перші сільські легенди, які швидко почали обростати подробицями.