До вересня вся зелень стала осипатися сірою пилюкою, а Наум почав боятися, що дерева загинуть, перш ніж отрута вимиється з ґрунту. На той час його дружина геть втратила глузд і постійно кричала голосом, від якого кров холонула в жилах, тож вони з хлопцями постійно перебували в стані нервової напруги. Тепер уже вони самі цуралися людей, а коли в школі знову почалися заняття, хлопці до неї не пішли. Але саме Еммі, один із тих небагатьох, хто їх усе ще навідував у ті часи, першим збагнув, що вода в криниці більше непридатна для пиття. Щось недобре було в її смаку, хоча вона не була ані затхлою, ані засолоною, тож Еммі й порадив другові хоча б тимчасово викопати ще одну криницю вище схилом, поки не очиститься ґрунт. Наум пропустив його застереження повз вуха, бо на той час уже встиг звикнути до всіх неприємних дивовиж. Один за одним минали порожні дні, а вони з хлопцями споживали отруєні харчі і так само звично пили ту воду і їли огидні, погано зготовані страви та механічно виконували свою тяжку монотонну роботу. Усіх їх охопила якась тупа байдужість, немов вони увесь час перебували за межами відомих площин реальності, наполовину занурені в інший світ, рухаючись до вже визначеного фатуму.

Зазирнувши до криниці, у вересні збожеволів Тадей. Він пішов з відром по воду, а повернувся вже без нього — він кричав і розмахував руками, іноді зриваючись на безглузде белькотіння чи шепіт про «ворухкі барви там унизу». Вже двоє з родини злягли, але Наум ще якось тримався. З тиждень він дозволяв хлопчині вештатися околицями, аж поки в того почали заплітатися ноги і він став травмуватися, після чого Наум і його замкнув у кімнаті на горищі, що була навпроти тієї, де утримувалась його матір. Було жахливо слухати, як вони кричать одне до одного через замкнені двері, особливо маленькому Мервіну, якому здавалося, що вони розмовляють якоюсь жахливою неземною мовою. У Мервіна розвинулася страшенно хвороблива уява, а тепер, коли батько замкнув брата, що був йому кращим товаришем в іграх, його енергія не знаходила виходу.

Приблизно тоді ж худобу опосів мор. Птиця швидко сіріла й гинула, а її м’ясо було сухим і смердючим. Свині ж росли неймовірно жирними, а тоді з ними раптом стали відбуватися гидотні зміни, яких ніхто не міг пояснити. Звісно ж, їхнє м’ясо ні на що не годилося, і в Наума почали опускатися руки. Жоден сільський ветеринар не наважився б зайти на їхнє обійстя, а фахівець із Аркгема нічим не зміг зарадити. Свині також сіріли, зсихалися і ще до смерті розпадалися на порохно, а їхні очі та рила помітно деформувалися. І годі було збагнути причину цього, бо ж худоба ніколи не їла заражених рослин. Тоді щось підкосило й корів. Деякі їхні частини, а іноді й цілі тіла незбагненно драгліли і зморщувалися, ніби зсідаючись, а раптова смерть тварини чи й просто розклад тіла стали звичним ділом. На пізніх стадіях — а кінчалося завжди смертю — вони також сіріли і всихали, як дещо раніше — свині. Про отруту навіть не йшлося, бо всі запаси зберігалися в надійно замкненій стодолі. Ніякі заблукалі тварини не могли передати зарази, бо яка ж тварина зможе пройти крізь суцільну стіну? Отже, хвороба мала природне походження, проте відповідь на питання, що ж то за хвороба спричиняє до такого, була за межами людського розуміння. До жнив у їхньому господарстві не дожила жодна тварина — худоба і птиця загинули, а собаки повтікали. Однієї ночі зникли всі три собаки, і більше про них ніколи не чули. Ще раніше втекло п’ятеро котів, але їхнє зникнення навряд чи хтось і помітив, бо, здавалося, тепер в околиці не було жодної миші, а дбала про котів свого часу лише пані Ґартнер.