Більш ніж два тижні Еммі нічого не чув про Наума, аж зрештою, стривожений тим, що могло трапитися, переборов страх і навідав садибу Ґарднерів. З великого димаря не курився дим, і на якусь мить гість злякався найгіршого. Вигляд самої ферми приголомшував — землю вкривали сірувата всохла трава і листя, зі старовинних стін і фронтонів ламким галуззям осипалися виноградні лози, могутні безлисті дерева здіймалися до сірого листопадового неба і ніби аж пашіли злобою, якої Еммі не міг не зауважити у майже непомітному погойдуванні їхніх гілок. Проте Наум був ще живий. Він, геть ослаблий, але притомний, лежав на канапі у низенькій кухні і віддав Зіні якісь накази. У кімнаті було страшенно холодно, і коли Еммі почав помітно дрижати, господар хрипко гукнув Зіні принести більше дров. Проте від них було небагато користі, бо чимала піч була згасла й порожня, і тільки вітер, що задував крізь димар, раз у раз здіймав там хмарки кіптяви. Тоді Наум запитав, чи потеплішало тепер, коли у вогонь підкинули дров, і Еммі збагнув, що трапилося. Урвалася найгрубша жила, і розум безталанного фермера з останніх сил захищався від ще більшого горя.

Обережне розпитування не допомогло Еммі з’ясувати, куди ж зник Зіна.

— У криниці… він живе у криниці… — це все, що спромігся сказати потьмарений розумом батько.

Тоді в голові гостя блискавкою промайнула думка про божевільну дружину господаря, і він став розпитувати про неї.

— Неббі? Тут, де ж їй іще бути! — здивовано відповів бідолаха Наум, і невдовзі Еммі збагнув, що шукати доведеться самотужки.

Залишивши заслаблого чоловіка бурмотіти собі на канапі, він зняв ключі з цвяшка за дверима і піднявся скрипучими сходами на горище. Нагорі було тісно і чимось страшенно смерділо, нізвідки не долинало жодного звуку. З чотирьох дверей у коридорі тільки одні були замкнені, тож саме до них він почав підбирати ключі із в’язки. Третій ключ підійшов, і, трохи пововтузившись із замком, Еммі відчинив невисокі білі двері.

Усередині панувала темрява, бо єдине віконце було невелике, до того ж напівзакрите грубими дерев’яними віконницями; стоячи на збитій із широких дощок підлозі, Еммі нічогісінько не бачив. Сморід неможливо було витримувати, тож, перш ніж ступити у глиб кімнати, йому довелося вийти назовні, щоб наповнити легені придатним для дихання повітрям. Увійшовши, він побачив щось темне у кутку, а придивившись — голосно закричав. У цей час йому здалося, що з підлоги піднялася якась хмарка, затуливши собою вікно, а ще за мить відчув, що його наче ошпарило якимсь гидотним струменем пари. Дивні кольори затанцювали в нього перед очима, і якби він не заціпенів від жаху, то згадав би про глобулу в метеорі, яку пробив геологічний молоток, і про страхітливу рослинність, що зійшла тієї весни. Але він міг думати лише про блюзнірське страховидло, яке зараз було перед ним і яке, очевидно, також стало жертвою безіменного фатуму, що спіткав молодого Тадея і худобу. Але найстрашніше у цьому жахітті було те, що воно повільно і невблаганно сунуло вперед, водночас продовжуючи розпадатися.