— Ні, майже ні. Він пише історію католицької церкви в Новій Англії і вельми багацько знає про поетів нашої так званої золотої епохи — Віттіер, Лонгфелло, Рассел, Гоумз та інші[208]. Наприкінці минулого року я запросив його з бесідою до мого факультативу з американської літератури. У нього швидкий, саркастичний розум — учням він вельми сподобався.
— Я з ним побачуся, — сказав Бен, — а далі, як підкаже мені мій ніс.
Зазирнула медсестра, кивнула, а вже за мить зі стетоскопом на шиї увійшов Джиммі Коді.
— Турбуєте мого пацієнта? — дружньо запитав він.
— Уполовину менше, ніж ти, — сказав Метт. — Я хочу мою люльку.
— Вам не можна, — неуважно сказав Коді, читаючи показники Метта.
— Чортів коновал, — промурмотів Метт.
Коді поклав картку назад і потягнув зелену завісу, яка йшла довкіл ліжка по дуговому сталевому карнизу вгорі.
— Боюся, я мушу прохати вас двох скоро піти. Як ваша голова, містере Міерзе?
— Ну, здається, нічого не протікає.
— Ви чули про Флойда Тіббітса?
— Сюзен мені розказала. Я хотів би з вами поговорити, якщо у вас знайдеться хвилинка після обходу.
— Я можу зробити вас моїм останнім пацієнтом у цьому обході, якщо хочете. Близько одинадцятої.
— Чудово.
Коді знову смикнув завісу:
— А тепер, якщо ви з Сюзен нас вибачите…
— А тепер, друзі, ми ізолюємося, — оголосив Метт. — Скажіть секретне слово і виграйте сто доларів[209].
Завіса опинилася між ліжком і Беном із Сюзен. З-поза неї вони почули, як Коді каже: «Наступного разу, коли ви будете в мене під наркозом, гадаю, я видалю вам язика і приблизно половину лобної частки».
Бен із Сюзен усміхнулися одне одному так, як усміхаються молоді пари, коли вони на сонечку й між ними і з ними все гаразд, і майже одночасно ті усмішки погасли. На мить обоє загадалися, а чи не збожеволіли вони часом.