— Такі шпитальні халамиди мають тенденцію розгортатися на спині, містере Міерзе.

— От чорт, — Бен рефлекторно потягнувся рукою собі за спину, щоб запнути поли балахона. — Звіть мене краще Беном.

— І на цій ноті, — промовив Коді, підводячись, — ми із Сюзен підемо. Зустрінемося з вами внизу, в кав’ярні, коли ви набудете пристойного вигляду. Нам з вами треба сьогодні ще зробити певну справу.

— Нам разом?

— Так. Ґлікам слід розповісти історію про енцефаліт. Ви можете побути моїм колегою, якщо бажаєте. Не кажіть нічого. Просто погладжуйте собі підборіддя з розумним виглядом.

— Їм це не сподобається, авжеж?

— А вам би сподобалось?

— Ні, — сказав Бен. — Аж ніяк.

— Вам потрібен їхній дозвіл для отримання ордера на ексгумацію? — спитала Сюзен.

— Технічно — ні. В реальності, ймовірно. Єдиний мій досвід з питань ексгумації трупів походить з другого курсу медичного права. Але я думаю, якщо Ґліки досить сильно налаштовані проти цього, вони можуть змусити нас до розгляду справи в суді. Це забере в нас від двох тижнів до місяця і, щойно ми опинимося там, я сумніваюся, щоб моя історія про енцефаліт утрималася купи.

Він зробив паузу, вдивляючись у них обох.

— Це підводить нас до того, що, оминаючи історію містера Бьорка, мене найдужче у всьому цьому турбує. Труп Денні Ґліка — це єдиний піддослідний матеріал, який у нас залишився. Усі інші неначе розчинились у повітрі.

  5

Бен і Джиммі Коді прибули до обійстя Ґліків близько половини на другу. Машина Тоні Ґліка стояла на заїзді, але будинок був мовчазним. Коли й на третій стук їм ніхто не відчинив, вони пішли через дорогу до будиночка в ранчо-стилі, який там стояв — сумний модульний переселенець із п’ят­десятих років, підтримуваний з одного кінця парою іржавих підпорок. На поштовій скриньці значилось прізвище Дікенс. При доріжці стояла садова статуя рожевого фламінго, а з їх наближенням почав молотити хвостом маленький кокер-спанієль. Полін Дікенс, офіціантка і співвласниця кафе «Ексе­лент», відчинила двері за пару секунд після того, як Коді в них подзвонив. Вона була в своїй робочій уніформі.

— Вітаю, Полін, — звернувся Джиммі. — Ви не знаєте, де зараз Ґліки?

— Отже, нічого не знаєте ви?

— Чого не знаю?

— Місіс Ґлік померла сьогодні рано-вранці. Містера Ґліка повезли до Клінічного шпиталю Центрального Мейна. Він у шоковому стані.