— Ви знаєте, ваша розповідь точнісінько ніби з якоїсь із отих книжок про Фу Манчу[230]. Сюди вламується якийсь парубок, побива двох дужих чоловіків і зника з трупом бідної жінки, померлої з невідомих причин.

— Послухайте, Гомере… — почав Джиммі.

— Ви мені не «гомеркайте», — відказав Мак-Казлін. — Мені це не подобається. Мені не подобається нічого з цього. Цей енцефаліт заразний, чи не так?

— Так, він інфекційний, — обережно відповів Джиммі.

— Й однак ви привезли сюди з собою цього письменника. Знаючи, шо вона може буть заражена чимсь таким.

Джиммі знизав плечима і сердито видав:

— Я не сумніваюся у вашій фаховості, шерифе. Вам варто змиритися з моєю. Енцефаліт — це доволі млявоплинна інфекція, яка повільно набирає силу в людському кровообігу. Я вирішив, що тут не буде жодної небезпеки ні для кого з нас. А наразі, чи не краще б вам було спробувати з’ясувати, хто поцупив тіло місіс Ґлік — Фу Манчу чи ще хтось — чи ви просто розважаєтеся, допитуючи нас?

Мак-Казлін видав глибоке зітхання зі свого неабиякого черева, закрив записника і знову впакував його в глибини задньої кишені.

— Ну, ми пустимо поголоску, Джиммі. Сумніваюсь, щоб ми дістали з того багато користі, хіба шо той чудій нарисується десь знову — якщо взагалі тут був якийсь чудій, у чому я сумніваюсь.

Джиммі звів угору брови.

— Ви мені брешете, — терпляче проказав Мак-Казлін. — Я це розумію, оці мої помічники тут це розуміють, ма’ть, навіть дядько Мо це розуміє. Я не знаю, скіки в цьому брехні — багато чи мало — але я знаю, шо не зможу довести, шо ви брешете, оскіки ви обидва тримаєтеся однакової історії. Я міг би запроторити вас обох до холодної, але правила кажуть, шо я мушу дозволити вам один телефонний дзвінок, тож навіть зелений шмаркач щойно з юридичної школи висмикне вас на волю з тим, що я до вас маю, чого не назвати інакше як «Підозрою на невідоме махлярство». І я певен, шо ваш адвокат не зелений шмаркач щойно з юридичної школи, еге ж?

— Ні, — сказав Джиммі. — Не шмаркач.

— Та я б однак’во вас замкнув, влаштував вам мороку, але от маю таке відчуття, шо брешете ви не через те, шо вдіяли щось протизаконне.

Шериф наступив на педаль сміттєвого бачка з неіржа­віючої сталі при підніжжі трунарського столу. Кришка підскочила вгору, і він стрелив у бачок коричневим струменем тютюнового соку. Морі Ґрін здригнувся.

— Чи не хотів би хтось із вас скорегувати свою розповідь? — запитав він тихо, і тепер уже без тієї загумінкової гугнявості в голосі. — Тут серйозна справа. Ми маємо чотири смерті в Лігві, і всі чотири тіла зникли. Я хочу знати, що відбувається.