— Я не знаю, чи змогла б таке зробити.

— Я би зміг, — сказав він спокійно. — Після того, що я бачив минулої ночі. Денні висів за моїм вікном, тримався там, немов якась велетенська муха. І ті його зуби…

Він похитав головою, проганяючи той кошмар, як який-небудь бізнесмен міг би проганяти неплатоспроможного клієнта.

— Твої батьки знають, що ти тут? — спитала вона, розуміючи, що навряд.

— Ні, — відповів він буденно. — Неділя у них день природи. Зранку вони вирушають на прогулянку спостерігати птахів, а вдень займаються іншими речами. Я інколи з ними, інколи ні. Сьогодні вони поїхали на морське узбережжя.

— Ти незвичайний хлопець, — промовила вона.

— Ні, я звичайний, — сказав він; його врівноваженості не порушила ця похвала. — Але я його порішу, — подивився він на дім.

— Ти впевнений, що...

— Звісно, впевнений. І ви теж. Хіба ви не відчуваєте, яке він зло? Хіба вам не лячно просто дивитися на цей дім?

— Так, — просто сказала вона, здаючись перед ним. Його логіка була логікою нервових рецепторів і, на відміну від логіки Бена чи Метта, вона була невідпорною.

— Як ми це зробимо? — спитала вона, несвідомо віддаючи йому лідерство в їхній авантюрі.

— Просто підберемося туди і вліземо, — сказав він. — Знайдемо його, проб’ємо кілком — моїм кілком — йому серце і виліземо назад. Він, напевне, там у підвалі. Вони люблять темні місця. Ви принесли з собою ліхтарик?

— Ні.

— От чорт, і я ні.

Якусь хвильку він безглуздо ворушив листя підошвами кросівок.

— Либонь, хреста теж не взяли, чи як?

— Ні, взяла, — сказала Сюзен.

Вона витягла хрестик за ланцюжок у себе з-під блузи і показала хлопцю. Він кивнув, а потім витяг з-за пазухи свого.

— Сподіваюсь, я зможу повернути його на місце до того, як мої повернуться додому, — сказав він похмуро. — Я поцупив його з маминої скриньки з прикрасами. Якщо вона дізнається, я отримаю прочуханку.

Він роззирнувся довкола. Навіть поки вони розмовляли, тіні помітно подовшали, і обоє відчули імпульс відкладати це й відкладати.