— Я дозволив собі привілей прибрати зброю, юний містере. Хлопчикам не варто дозволяти зброї, на якій вони не розуміються… і то не більше, ніж їм варто супроводжувати молодих леді до будинків, куди їх не було запрошено в гостину.

— Що ви зробили із Сюзен Нортон?

Стрейкер усміхнувся:

— Я доправив її туди, куди вона хотіла потрапити, хлопчику мій. У підвал. Пізніше, коли зайде сонце, вона познайомиться з тим чоловіком, з яким вона й прийшла сюди познайомитися. Ви самі теж з ним познайомитеся, можливо, пізніше сю ніч, можливо, наступної ночі. Він може подарувати вас цій дівчині, звичайно… проте я схиляюсь до думки, що він захоче попоратися з вами особисто. Дівчина отримає своїх власних друзів, дехто з них, можливо, такий само настирливий, як ви.

Марк брикнув обома ногами Стрейкеру в пах, та Стрейкер, як той танцюрист, зробив пливкий крок убік. Тої ж миті він сам вихнув ногою, поціливши Марку якраз по нирках.

Марк, закусивши губи, корчився на підлозі.

Стрейкер посміювався:

— Нумо, юний містере. На ноги.

— Я… я не можу.

— Тоді повзіть, — зневажливо кинув Стрейкер.

Він копнув знову, цього разу вдаривши у великий стегновий м’яз. Біль був жахливим, але Марк зціпив зуби. Він зіп’явсь на коліна, а потім і на ноги.

Вони рушили коридором до дверей у його дальнім кінці. Біль у нирках поступово зменшувався до тупого ниття.

— Що ви збираєтеся зі мною зробити?

— Підвісити до крокви, як молодого індика, юний містере. Пізніше, після того як мій Пан проведе з вами спілкування, отримаєте волю.

— Як ті інші?

Стрейкер усміхнувся.

Коли Марк штовхнув двері і ступив до тієї кімнати, де колись вчинив самогубство Х’юбі Марстен, щось ніби дивне сталося в його мозку. Страх звідти нікуди не подівся, але, схоже, він припинив діяти як гальмо для думок, глушачи всі конструктивні сигнали. Його думки почали мелькотіти з дивовижною швидкістю, і то не словами чи певними образами, а чимось на кшталт символьної стенограми. Він відчув себе ніби електричною лампочкою, яка раптом отримала приплив енергії з невідомого джерела.

Сама кімната була цілком прозаїчною. Смугами висіли шпалери, відкриваючи під собою білий тиньк і гіпсокартон. Підлога густо запорошена пилом і вапном, але на ній виднівся лише один ланцюжок слідів, підказуючи, що хтось заходив сюди один раз, роздивився і знову пішов. Тут було два стоси журналів, чавунна рама ліжка без усяких пружин чи матраца та маленька бляшана заслінка з побляклою репродукцією «Кер’єр і Айвз»[235], яка колись перекривала пічний отвір у димоході. Вікно затуляли віконниці, але крізь зламані планки сочилося достатньо курявого світла, щоб Марку подумати, що до смерку залишилася хіба що година. Якась аура старого паскудства була присутня в цій кімнаті.