Вона зазирнула крізь щілину в нижній віконниці.

— Ого, вони там геть нічогісінько не робили, — промовила вона мало не сердито. — Суцільний срач.

— Дайте я гляну. Підсадіть мене.

Вона сплела разом пальці, щоби він міг побачити крізь пролом у планках руїну вітальні Дому Марстена. Він побачив занехаяну коробчасту залу з товстим шаром пилу на підлозі (по ній пролягло чимало відбитків підошов), подерті шпалери, два чи три м’які фотелі, пошрамований стіл. У верхніх кутах кімнати, під стелею, гірляндами висіло павутиння.

Раніше ніж вона змогла б заперечити, він постукав тупим кінцем свого кілка по гачку з вушком, які тримали віконницю замкненою. Запірка впала на землю двома іржавими деталями, і віконниці на пару дюймів рипнули назовні.

— Агов, — запротестувала Сюзен. — Не варто цього…

— А ви що хотіли зробити? Подзвонити в двері?

Він відтиснув убік гармошку правої віконниці і поцюкав по одній із запилюжених, хвилястих шибок. Вона брязнула в кімнату. У Сюзен всередині підстрибнув страх, гарячий і сильний, розпливаючись мідним смаком їй у роті.

— Ми все ще можемо втекти, — промовила Сюзен, майже до самої себе.

Він подивився вниз на неї, і в його погляді не було зневаги, тільки чесність і страх — такий же великий, як і в неї.

— Ідіть, якщо вам треба, — сказав він.

— Ні. Мені не треба.

Вона намагалася проковтнути ту заваду, що застрягла їй у горлі, але без жодного успіху.

— Поспіши. Ти важчаєш.

Він вибив з рами гострі скалки розбитого ним скла, перекинув кілок у другу руку, потім потягнувся всередину і відімкнув вікно. Воно стиха простогнало, коли Марк посунув його вгору, і тоді вже шлях було відкрито.

Сюзен опустила хлопця, і якусь мить вони без слів дивилися на вікно. Потім вона ступила вперед, штовхнула праву віконницю, відчиняючи її цілком, і поклала руки на скабкувате підвіконня, готова підтягнутися. Той страх у ній нудив своєю величчю, оселений у її череві, мов якась жахлива вагітність. Нарешті вона зрозуміла, як почувався Метт Бьорк, коли він пішов нагору сходами до того, що чекало його в гостьовій кімнаті.

Зазвичай вона завжди свідомо або несвідомо оформлювала страх у просте рівняння: страшне = невідоме. І для розв’язання такого рівняння треба просто звести проблему до простих алгебраїчних членів, таким чином: невідоме = рипнула мостина підлоги (чи будь-що), рипнула мостина = нема чого боятись. У сучасному світі всі жахи можна вивалашити простим застосуванням транзитивної аксіоми рівності. Звичайно, деякі страхи виправдані (не сідай за кермо, коли така налигана, що до пуття не бачиш; не простягай дружньо руку до оскалених собак; не паркуйся з хлопцями, яких не знаєш — як воно там, у тому старому анекдоті: «шпилимося чи гуляємо?», але до цього часу вона не вірила, що є страхи, непіддатні осягненню розумом, апокаліптичні і майже паралізуючі. Це рівняння було нерозв’язним. Вже саме рішення рухатись уперед було геройством.