Він згадав ту холодну комору, яку тримала його мати в їхньому колишньому домі, і як там, у темряві, одного року зіпсувалися три бушельні коші помідорів[234]. Цей запах був таким самим, як той, як сморід помідорів, що розкладаються на гнилятину.

Сюзен прошепотіла:

— Боже, як мені страшно.

Маркова рука потягнулася, знайшла її руку, і вони міцно зчепились.

Лінолеум у кухні був старим, шерехатим, подзьобаним, зачовганим на чорне перед старою порцеляновою мийкою. Посеред кухні стояв великий пощерблений стіл, а на нім — жовта тарілка, виделка та ніж, а також кавалок сирого фаршу.

Двері до підвалу стояли непричинені.

— Ось куди нам треба йти, — сказав хлопець.

— Ох, — безсило відгукнулася Сюзен.

Двері були відчинені лише на щілину, і світло туди не проникало зовсім. Здавалося, язик темряви зголодніло облизується на кухню, чекаючи, коли прийде ніч, щоб заковт­нути її цілком. Ця четвертина дюйма темряви була лячною, невимовно жахливою в її можливостях. Сюзен стояла поруч з Марком безпомічна і бездвижна.

Потім він ступив уперед, потягнув двері, відчиняючи їх, і застиг на мить, дивлячись униз. Сюзен побачила, як у нього під щелепою тремтить якийсь м’яз.

— Я думаю… — почав було він, та тут вона дочула щось у себе за спиною і обернулась, раптом почуваючись надто сповільненою, почуваючись запізнілою. Там стояв Стрейкер. Він усміхався.

Обернувся й Марк, побачив, спробував прослизнути повз нього. Кулак Стрейкера вгатився хлопчику в підборіддя, і той впав у непам’ять.

  3

Коли Марк опритомнів, його несли нагору сходами— утім, не підвальними сходами. Тут не було того відчуття кам’я­ного мішка і повітря було не таким смердючим. Він дозволив своїм повікам на дрібку розтулитися, залишивши голову безвільно звисати з шиї. Ось наближається сходовий майданчик… це другий поверх. Видно йому було досить ясно. Сонце ще не сіло. Отже, є мала надія.

Вони дістались майданчика, і раптом руки, які його тримали, щезли. Він важко гепнувся на підлогу, вдарившись головою.

— Чи ви вважаєте, що я не знаю, коли хтось вдає з себе опосума, юний містере? — запитав його Стрейкер.

З підлоги він легко здавався десятифутового зросту. Його лиса голова в мороці, що згущався, блищала зі стриманою елегантністю. Зі зростаючим жахом Марк побачив на його плечі моток линви.

Марк лапнув себе за кишеню, де був лежав його пістолет.

Стрейкер, закинувши голову, розсміявся: