— Коли ми його знайдемо, не дивіться йому в очі, — сказав їй Марк. — Він не може вилізти зі своєї труни, до темряви ні, але все одно може захопити вас своїми очима. Ви знаєте напам’ять бодай щось релігійне?

Вони вже рушили крізь кущі між лісом і недоглянутим газоном Дому Марстена.

— Ну, молитву «Отче наш»…

— Звичайно, це добре. Цю я також знаю. Ми будемо разом її промовляти, поки я забиватиму кілок.

Він побачив вираз на обличчі Сюзен — відразу і напівмлосність — узяв її руку і міцно стиснув. Його самовладання було бентежним.

— Послухайте, ми мусимо. Я певен, протягом минулої ночі він запопав півміста. Якщо ми ще чекатимемо, воно буде все його. Це піде швидко, відтепер.

— Протягом минулої ночі?

— Я бачив це уві сні, — сказав Марк. Голос у нього лишався спокійним, але очі померхли. — Мені снилося, як вони ходять по домах і дзвонять на телефони, і благають, щоб їх впустили. Деякі з людей розуміли, глибоко в душі вони розуміли, але все одно впускали їх. Бо так легше зробити, ніж подумати, що таке зло може бути реальним.

— Це ж просто сон, — тривожно сказала Сюзен.

— Я певен, чимало людей лежать сьогодні в ліжках, із затуленими шторами або з опущеними жалюзі, дивуючись, чи це в них просто якась застуда, чи грип, чи ще щось. Вони почуваються заслаблими, у голові паморочиться. Їм не хочеться їсти. Від самої думки про їжу їх верне блювати.

— Звідки ти так багато знаєш?

— Я читаю журнали про монстрів, — відповів він. — І ходжу в кіно на такі фільми, коли можу. Зазвичай мені доводиться казати матері, що йду дивитися Волта Діснея. Але всьому там вірити не можна. Інколи вони вигадують казна-що, щоби історія вийшла кривавішою[233].

Вони вже підібралися до будинку. «Овва, ми ще та команда, команда вірників, — подумала Сюзен. — Старий учитель, напівсхибнутий від книжок; письменник, одержимий своїми дитячими кошмарами; малий хлопчак, який за фільмами та сучасними копійчаними друкованими страшняками закінчив аспірантуру з вампірознавства. І я? Чи я насправді вірю? Чи параноїчні фантазії заразні?»

Вона вірила.

Як і казав Марк, так близько біля цього дому вже неможливо було глузувати. Всі розумові процеси, сама здатність до розмови були пригнічені якимсь значно фундаментальнішим голосом, котрий волав: «небезпека! небезпека!» словами, які зовсім не були словами. Серцебиття і дихання в неї пришвидшилися, хоча шкіра залишалась холодною через той капіляророзширювальний ефект адреналіну, який у стресові моменти ховає кров до глибин колодязів тіла. Нирки у неї стислися і обважніли. Зір здавався надприродно гострим, очі вбирали кожну скабку і луску фарби на стіні будинку. І все це було спровоковано зовсім не зовнішніми стимулами: нема тут ні людей зі зброєю, ні великих оскалених собак, ні запаху пожежі. Зараз якийсь глибший за її п’ять чуттів вартовий прокинувся після тривалого періоду сну. І його неможливо було ігнорувати.