— Вас, юний містере, прив’язано саме до тієї балки, з якої друг і запоручник мого Пана в цій країні колись повісив себе. Вас це підлещує?

Марк щось мукнув і Стрейкер засміявся. Він провів линву Марку через промежину, і той застогнав, коли Стрейкер брутальним посмиком підтяг слабину.

Він посміювався з монструозною добродушністю:

— Так боляче вашим коштовностям? Їм ще недовго залишилось. У вас попереду доволі аскетичне життя, хлопчику мій — довге, довге життя.

Він стягнув линвою напружені стегна Марка, зробив тугий вузол, стягнув коліна, а потім стягнув і кісточки. Марку вже край як хотілося дихати, але він уперто тримався.

— Ви тремтите, юний містере, — глузливо промовив Стрейкер. — Все ваше тіло зараз у маленьких міцних вузликах. Плоть у вас побіліла, але вона — стане ще білішою! Вам не треба аж так боятися. Мій Пан спроможний на доброту. Саме тут його дуже люблять, у вашому місті. Буде лише маленьке коль, як лікарською голкою, а далі солодка втіха. А згодом вас випустять на волю. Ви підете провідати вашого батька й матір, так? Ви провідаєте їх, коли вони спатимуть.

Він підвівся і благодушно подивився долі, на Марка:

— Зараз я кажу вам: прощавайте ненадовго, юний містере. Належить створити затишні умови вашій супутниці. Коли ми побачимося знову, я вам більше подобатимусь.

Він вийшов, затріснувши за собою двері. У замку пробряжчав ключ. А коли його ноги пішли вниз по сходах, Марк з глибоким, конвульсивним зітханням випустив повітря і розслабив м’язи.

Пута на ньому послабшали — трішечки.

Він лежав нерухомо, опановуючи себе. Його розум досі ширяв з тією надприродною, запаморочливою швидкістю. Зі свого місця він дивився понад здутою, нерівною підлогою на голе залізне ліжко. Бачив стіну за ним. У тій частині шпалери зі стіни було зідрано, вони лежали під ліжком, наче скинута зміїна шкіра. Марк зосередився на маленькій ділянці стіни і пильно в неї вдивлявся. Все інше він змив геть зі свого розуму. У тій книжці про Гудіні було написано, що надзвичайно важливою є концентрація. Жодного страху чи бодай крихти паніки не можна собі дозволяти. Тіло мусить бути цілком розслабленим. І звільнення мусить відбутися в розумі ще до того, як ти бодай пальцем поворухнеш. Кожен крок мусить існувати детально в розумі.

Він дивився на ту стіну, а хвилини минали.

Стіна була білою й бугристою, як старий екран у кіноте­атрі драйв-ін. Врешті-решт, коли його тіло розслабилося до свого максимально можливого рівня, він почав бачити там проєкцію самого себе: маленький хлопчик у синій майці і джинсах «Лівайс». Той хлопчик лежав на боці, руки зведені за спиною, зап’ястя примостились на попереку, понад сідницями. Шию охоплює петля, і будь-які зайві рухи невмолимо затягуватимуть той ковзкий зашморговий вузол, допоки повітря не перекриється достатньо, щоб затьмарити мозок.