Тому тепер він просто склав руки і чекав від Метта продовження.

Метт сказав:

— У будь-якому вигляді складно про таке продовжувати. Але буде ще складніше, якщо ви думаєте, що я страждаю на хворобливе слабоумство.

Сторопілий, почувши висловленими власні думки, щойно він закінчив їх думати, Каллаген лише зусиллям утримав непроникний вираз обличчя — хоча та емоція, яка б змогла проникнути крізь нього назовні, була б не занепокоєнням, а захопленням.

— Навпаки, ви здаєтеся надзвичайно промовистим, — сказав він.

Метт зітхнув:

— Промовистість не передбачає обов’язкової присутності здорового ґлузду — як ви це добре знаєте.

Він посовався в ліжку, перекладаючи книжки довкола себе.

— Якщо є Бог, Він не інакше як змусив мене спокутувати моє життя в обережному академізмі — відмову поставити інтелектуальну ногу на будь-який ґрунт, допоки його не буде підтверджено потрійними посиланнями. Зараз удруге за один день я змушений робити вкрай дикі запевнення без крихти доказів на їх підтримку. Все, що я можу сказати на захист власної притомності, це те, що мої твердження можуть бути доведені або спростовані без надто великих труднощів, і сподіватися, що ви сприймете мене достатньо серйозно, щоби все перевірити, поки ще не пізно.

Він сам хихотнув:

— «Поки ще не пізно». Звучить, просто як з авантюрницьких журналів тридцятих років, хіба не так?

— Життя сповнене пригод, — зауважив Каллаген, подумавши: якщо воно й так, то він їх бачив мізерну дещицю останнім часом.

— Дозвольте мені спитати вас знову: чи помітили ви що-небудь, будь-що — незвичне або дивне у цей вікенд?

— Що стосується вампірів чи…

— Що стосується будь-чого.

Каллаген задумався.

— Звалище зачинене, — нарешті сказав він. — Але ворота були виламані, тож я все одно туди заїхав.