Він звернув з дороги, прокладаючи собі шлях навмання крізь ліс, перебрів через Теґґартів ручай і, заплутавшись у заростях лопухів на протилежному його боці, нарешті дістався власного заднього двору.

Він увійшов через кухонні двері й подивився крізь арку у вітальню, де його мати з розгорнутим довідником у себе на колінах і написаною великими літерами тривогою на обличчі говорила з кимось по телефону.

Вона підняла голову і побачила його, і буквально фізичною хвилею на її обличчі розлилося полегшення.

— …ось він тут…

Не чекаючи відповіді, вона поклала слухавку на важіль і рушила до нього. Він — з більшим сумом, ніж мати могла б у це повірити — побачив, що вона плакала.

— Ох, Марку… де ти був?

— Він уже вдома? — гукнув його батько з кабінету. Його обличчя, невидиме, наповнювалося грозою.

— Де ти був? — ухопила його за плечі мати і струснула.

— Надворі, — відповів він розпливчасто. — Я біг додому і впав.

Більше сказати було нічого. Суттєвою і визначальною особливістю дитинства є не легке й невимушене злиття фантазій і реальності, а тільки самотність. Не існує слів для темних поворотів і випарів дитинства. Мудра дитина це визнає і скоряється перед неминучими наслідками. Дитина, яка вираховує вартість, уже не дитина.

Він додав:

— Я не помітив, як минув час. Це…

І тоді на нього напосівся батько.

  5

Котрась година ночі перед понеділковим світанком.

Дряпання у вікно.

Він вихопився зі сну без паузи, без жодного проміжного періоду млявості чи адаптації. Божевілля снів і яву вже стали надзвичайно схожими.

Біле обличчя в темряві за шибкою було обличчям Сюзен.

— Марку… впусти мене.