Розділ тринадцятий. Отець Каллаген

Розділ тринадцятий. Отець Каллаген

  1

Того ж недільного вечора о чверть до сьомої за годинником Метта Бьорка до його шпитальної палати нерішуче ввійшов отець Каллаген. Столик при ліжку і стьобане покривало були захаращені книжками, деякі з них припорошені віком. Метт зателефонував Лоретті Старчер у її стародівочу оселю і вмовив її не лише відчинити бібліотеку в неділю, а й особисто доставити йому книжки. Вона прибула на чолі процесії з трьох шпитальних санітарів, кожен добряче навантажений. Відбула вона в деякому роздратуванні, оскільки він відмовився відповісти на її запитання щодо такого дивного нагромадження.

Отець Каллаген дивився на цього шкільного вчителя з цікавістю. Вигляд той мав змарнілий, але не такий змарнілий чи втомлено приголомшений, як більшість парафіян, яких він відвідував у подібних обставинах. Каллаген звик, що перша реакція на новину про рак, інсульт, інфаркт чи негаразди з якимсь важливим органом — відчуття зрадженості. Пацієнт ошелешений тим, що такий близький (і, принаймні донедавна, цілком зрозумілий) друг, як його власне тіло, може бути таким недбайлом, що ледарюватиме на роботі. Реакція, яка невдовзі йде по п’ятах за першою — це думка, що друга, який так жорстоко зраджує, не варто мати. Висновок, який випливає з цих реакцій той, що неважливо — варто чи не варто мати цього друга. Ніхто не може відмовитися спілкуватися з власним тілом, чи подати проти нього позов, чи прикидатися, ніби тебе нема вдома, коли воно дзвонить. Остання думка у цій низці міркувань на шпитальному ліжку — бридка ймовірність того, що твоє тіло може бути зовсім не другом, а ворогом, який присвятив себе нещадному руйнуванню тієї вищої сили, яка його використовувала і завжди зневажала, відтоді як у ній оселилася хвороба розумування.

Одного разу, в чудовій п’яній нестямі Каллаген взявся до написання монографії на цю тему для «Католицького журналу». Він навіть проілюстрував її зловтішною вступною карикатурою, де на найвищому карнизі хмародера балансував мозок. Саму будівлю (підписану «людське тіло») охоплювали язики полум’я (з позначкою «рак», хоча там могло бути ще з десяток інших). Карикатура називалася «Занадто далеко, щоб зістрибнути». Наступного дня під час вимушеного припадку тверезості він на шматки роздер цю перспективну монографію, а карикатуру спалив — не було місця в католицький доктрині ні для того, ні для іншого, хіба що вам заманулося б додати вертоліт із написом «Христос» із повислою мотузяною драбиною. Та проте він вважав свої осягнення правдивими — і така логіка шпитального ліжка з боку пацієнта доводила того до гострої депресії. Симптоми включали померхлі очі, уповільнені реакції, видобуті з самісіньких глибин грудинної нутровини зітхання та подеколи сльози — при появленні священника, цього чорного ворона, чия функція в загальному підсумку ґрунтувалася на доведенні факту смертності, перед яким постала мисляча істота.