Метт Бьорк не виявляв жодних ознак такої депресії. Він простягнув Каллагену руку, і, взявши її, священник відчув на диво міцний потиск.

— Отче Каллагене, радий, що ви прийшли.

— Приємно чути. Добрі вчителі, як мудрі дружини, чия цінність більша за перли[238].

— Навіть такі затяті агностики, як я?

— Особливо такі, — з задоволенням відбив шпильку Каллаген. — Можливо, я застав вас у момент слабкості. Немає атеїстів у фронтових окопах, так мені казали, й агностики у відділенні інтенсивної терапії — безцінна рідкість.

— Ой леле, мене звідси скоро переводять.

— Бздура, — відповів Каллаген. — Ми ще почуємо від вас «Радуйся, Маріє» і «Отче наш».

— От це, — сказав Метт, — не таке малоймовірне, як ви самі могли б думати.

Каллаген сів, а коли підсовував собі стілець, вдарився коліном об тумбочку при ліжку. Недбало складений стос книжок каскадом посипався йому на руки. Він читав назви вголос, складаючи їх назад.

— «Дракула», «Гість Дракули», «У пошуках Дракули», «Золота гілка»[239], «Природнича історія вампірів»… природнича? «Угорські народні казки», «Монстри пітьми», «Монстри в реальному житті». «Петер Кюртін, Дюссельдорфський монстер»[240]. І…

Він змів густу патину пилу з останньої обкладинки, виявивши якусь примарну фігуру, що загрозливо нависла над сплячою панночкою:

— «Вампір Варні або Бенкет Крові»[241]. Бігме — це необхідне читання для пацієнтів, що одужують після серцевого кризу?

Метт усміхнувся:

— Бідний старий друзяка Варні. Я це читав так давно для доповіді з англійської спадщини в університеті… Романтична література. Професор, чиє уявлення про фантастику починалося «Беовульфом»[242] і закінчувалося «Листами Крутія»[243], був доволі шокованим. За доповідь я отримав оцінку три з плюсом і письмову рекомендацію підняти рівень моєї ерудиції.

— Однак справа Петера Кюртіна доволі цікава, — сказав Каллаген. — В огидному сенсі, тобто.

— Ви знаєте його історію?

— Здебільшого так. Я цікавився такими речами ще студентом з богослов’я. Моє виправдання перед високоскептичними старшими було таким: щоби стати успішним священником, мусиш не лише підноситися до вершин людської натури, а й занурюватися в її глибини. То було окозамилюванням насправді. Як і будь-кому іншому, мені просто подобалося ловити дрижаки. Кюртін, здається, ще малим хлопцем убив двох своїх приятелів, утопивши їх —він просто заволодів невеличким плотом, заякореним посеред широкої річки, і відштовхував їх від нього, допоки вони не втомилися і не пішли на дно.

— Так, — сказав Метт. — Підлітком він двічі намагався вбити батьків одної дівчини, яка відмовилася зустрічатися з ним. Пізніше він спалив їхній дім. Проте не ця частина його, гм, кар’єри цікавить мене.