Він виліз із ліжка. Підлога була холодною під його босими ступнями. Він тремтів.

— Іди геть,— промовив він блякло.

Він побачив, що вона досі в тій самій блузі, у тих самих слаксах. «Цікаво, чи хвилюються її рідні, — подумав він. — Чи телефонували вони в поліцію?»

— Це не так уже й погано, Марку, — сказала вона, а очі в неї були скучними, обсидіановими.

Вона усміхнулась, показавши зуби, які зблиснули гострим рельєфом під її блідими яснами.

— А взагалі це приємно. Впусти мене. Я тобі покажу. Я поцілую тебе, Марку. Я обцілую тебе всього-всього так, як ніколи цього не робила твоя мати.

— Іди геть, — повторив він.

— Хтось із нас рано чи пізно тебе дістане, — сказала вона. — Нас тепер набагато більше. Хай це буду я, Марку. Я… я така голодна.

Вона спробувала усміхнутись, але це перетворилося на блекотну гримасу, від якої в нього похололи кості.

Він підняв свій хрест і притиснув його до вікна.

Вона зашипіла, немов обшпарена, і відпустила віконну раму. На якусь мить вона зависла в повітрі, її тіло ставало туманним, розмитим. А потім щезла. Але не раніше, ніж він побачив (чи подумав, ніби побачив), вираз безнадійного злощастя на її обличчі.

Ніч знову була спокійною і тихою.

Нас тепер набагато більше.

Думки Марка обернулися до його батьків, які спали в бездумній небезпеці під ним, і страх скрутив йому нутрощі.

Певні люди знають, казала вона, чи підозрюють.

Хто?

Той письменник, звичайно. Той, з яким вона зустрічалася. Міерз його прізвище. Він живе у пансіоні Єви. Письменники знають багато. Це мусить бути він. І він мусить ді­статися до Міерза раніше за неї…

Марк зупинився на півдорозі до ліжка.

Якщо вона вже не дісталася.