Він усміхнувся:
— Я радо волію сам відвозити своє сміття на звалище. Це так практично й смиренно, що я можу сповна тішити себе елітарними фантазіями про бідний, але щасливий пролетаріат. І Дад Роджерс там був відсутній.
— Що-небудь іще?
— Ну… Кроккетів не було сьогодні на вранішній месі, а місіс Кроккет навряд чи бодай-колись не з’являлась.
— Іще?
— Бідна місіс Ґлік, звичайно…
Метт підвівся на одному лікті:
— Місіс Ґлік? Що з нею?
— Вона померла.
— Від чого?
— Здається, Полін Дікенс вважає, що там був інфаркт, — сказав Каллаген, проте невпевнено.
— Хто-небудь іще помер у Лігві сьогодні?
Зазвичай це було б дурне запитання. Попри велику пропорцію в населенні літніх людей, смерті в такому маленькому містечку, як Салимове Лігво, далеко відлежали одна від одної.
— Ні, — загайно відповів Каллаген. — Але рівень смертності, безумовно, останнім часом повищав, авжеж? Майк Раєрсон… Флойд Тіббітс… дитина Мак-Дуґаллів…
Метт кивав зі стомленим обличчям.
— Дивні смерті, — сказав він. — Так. Але справи сягають того рівня, коли вони будуть вже здатні прикривати одна одну. Ще кілька ночей, і я боюся… боюся…
— Давайте припинимо крутитися околяса, — сказав Каллаген.
— Гаразд. Занадто багато вже сталося всього такого, хіба не так?
Він узявся розповідати свою історію від початку до кінця, вплітаючи туди доповнення Бена, Сюзен і Джиммі, нічого не приховуючи. На той час, коли він завершив, для Бена з Джиммі закінчився їхній вечірній жах. Для Сюзен Нортон жах тільки розпочинався.