Дні коротшали, рухаючись до Гелловіна, а поза ним — у зиму.

  3

Коли за чверть до дев’ятої Бен зійшов униз, Єва промовила від раковини:

— Там дехто чекає на вас, на ґанку.

Він кивнув і вийшов крізь задні двері, досі в капцях, очікуючи побачити або Сюзен, або шерифа Мак-Казліна. Але візитером виявився малий, поміркований хлопчик, який сидів на верхньому східці ґанку й уважно дивився на місто, що спроквола поверталося до своєї вранішньої понеділкової життєдіяльності.

— Агов? — погукав Бен, і хлопчик притьмом обернувся.

Вони дивилися один на одного протягом невеличкого часу, але Бену цей момент здався чудернацьки розтягнутим, і відчуття якоїсь нереальності затопило його. Зовнішньо цей хлопчик нагадав йому того хлопчика, яким колись був він сам, але тут було дещо більше за це. Він відчув, ніби якийсь тягар осів йому на зашийок, немов у якийсь химерний спосіб він передчув більш ніж ймовірне поєднання їхніх життів. Це повернуло його думкою до того дня, коли він познайомився в парку із Сюзен, і як їхня перша легковажна розмова здавалася химерно важкою, обтяженою натяками на майбутнє.

Мабуть, хлопчик відчув щось подібне, бо його очі дещо розширилися, а рука знайшла поручень ґанку, немов для підтримки.

— Ви містер Міерз, — промовив хлопчик, і це не було запитанням.

— Так. Боюся, ти маєш переді мною перевагу.

— Мене звуть Марк Петрі, — сказав хлопчик. — У мене для вас погані новини.

«А він їх таки дійсно має», — безрадісно подумав Бен, намагаючись згнітити серце проти того, що зараз може почути — але коли воно прозвучало, це стало тотальною, шокуючою несподіванкою.

— Сюзен Нортон тепер одна з них, — сказав хлопчик. — Барлоу запопав її в тому будинку. Але я вбив Стрейкера. Принаймні, я думаю, що вбив.

Бен намагався заговорити і не зміг. Йому заціпило горло.

Хлопчик кивнув, невимушено переймаючи справу на себе:

— Мабуть, ми могли б проїхатися у вашій машині і поговорити. Я не хочу, щоб мене хтось тут побачив. Я прогулюю школу і вже на слизькому зі своїми батьками.

Бен щось сказав — він сам не зрозумів що. Після мотоциклетної аварії, у якій загинула Міранда, він підхопився з дороги ошелешений, але неушкоджений (окрім невеликої подряпини на тильному боці лівої руки, не забуваймо цього, Пурпуровими серцями[257] нагороджували й за менше), до нього, відкидаючи дві тіні у світлі вуличного ліхтаря та передніх фар вантажівки, підійшов її водій — дебелий, лисіючий чоловік, з авторучкою в нагрудній кишені білої сорочки, і він зміг прочитати викарбуване золотими літерами на корпусі тієї авторучки «Френк. Мобіл. Автоза», бо решта ховалася в кишені, Бен проникливо здогадався, що решта літер там «правка», елементарно, мій любий Ватсоне, елементарно[258]. Той водій вантажівки щось сказав Бену, він не запам’ятав що, а потім узяв Бена лагідно за руку, намагаючись відвести його з дороги. Бен побачив біля великих задніх коліс меблевого фургона одну туфлю Міранди на пласкій підошві і відштовхнув того водія, і рушив туди, а водій ступив два кроки за ним слідом і сказав: «Не варто б тобі туди, друже». А Бен подивився на нього тупо, сам неушкоджений, окрім невеликої подряпини на тильному боці руки, і хотів сказати цьому водію, що п’ять хвилин тому цього не сталося, хотів сказати цьому водію, що в якомусь паралельному світі ще за квартал звідси вони з Мірандою повернули на розі ліворуч і їдуть зараз у якесь абсолютно інакше майбутнє. Збирався натовп, люди виходили з винної крамниці на одному розі й маленького молочного бару на другому. І він тоді почав відчувати те, що відчуває зараз: складний і жахливий взаємовплив ментального і фізичного, який є початком прийняття, і єдиним аналогом цього відчуття є зґвалтування. Шлунок немов провалюється кудись. Губи німіють. Ріденька піна збирається на піднебінні. У вухах дзвенить. Здається, що шкіра на яєчках повзе й підтягується. Розум, ховаючи власне обличчя, постійно відвертається від самого себе, немов від нестерпно різкого світла. Він удруге відштовхнув доброзичливі руки водія вантажівки і пішов до тієї туфельки. Підібрав її. Перевернув. Засунув пальці всередину, і устілка там досі була теп­лою від її стопи. З туфелькою в руках, він пройшов на два кроки далі і під передніми колесами вантажівки побачив розчепірені ноги Міранди у жовтих «ренґлерах», які вона натягала з такою безтурботністю і невимушеною смішливістю вдома, перед виїздом. Неможливо було повірити, що дів­чина, яка натягала ці слакси, зараз мертва, проте прийняття там уже було присутнім, у його череві, у роті, у яйцях. Він застогнав уголос, і саме тоді таблоїдний фотограф зробив знімок для газети Мейбел. Одної туфлі нема, одна взута. Люди дивилися на її босу ступню так, ніби ніколи раніше босої ноги не бачили. Він ступив два кроки геть, і нахилився, і…