— Мене зараз знудить, — сказав він.

— Та й гаразд.

Бен відступив за свій «сітроен» і, вхопившись за дверну ручку, перегнувся навпіл, і відчув, як його заливає мороком, і в тому мороці з’явилось обличчя Сюзен, воно усміхалося йому і дивилося на нього тими її прекрасними, глибокими очима. Він знову розплющив очі. Йому майнуло, що, мабуть, хлопчик бреше, або щось плутає, або він несосвітенний покидьок. Утім, ця думка не принесла йому надії. Цей хлопчик не скидався на такого. Він обернувся й подивився хлопчику в обличчя і прочитав там співчуття — і більше нічого.

— Сідай, — сказав він.

Хлопчик заліз до машини, і вони поїхали. Єва Міллер дивилася з кухонного вікна, як вони від’їжджають, лоб її взявся зморшками. Щось погане відбувається. Вона це відчувала, це відчуття переймало її точно так, як переймав неясний, похмурий страх того дня, коли загинув її чоловік.

Вона підвелася і набрала Лоретту Старчер. У слухавці йшли і йшли гудки без відповіді, аж поки вона її не поклала назад на важіль. Де Лоретта може бути? Певне ж, не у бібліотеці. Та зачинена по понеділках.

Вона сиділа, безпорадно дивлячись на телефон. Вона відчувала, що в повітрі віє духом якоїсь великої катастрофи — можливо, чогось не менш жахливого за ту пожежу п’ятдесят першого року.

Зрештою вона підняла слухавку знову і зателефонувала до Мейбел Вертс, яка була переповнена насущними плітками і прагнула їх ще й ще. Такого вікенду місто не знало вже багато років.

  4

Бен вів машину навмання, без цілі, а Марк тим часом розповідав свою історію. Він розповідав її добре, почавши з тієї ночі, коли перед його вікном з’явився Денні, і закінчивши своєю візитеркою сьогоднішнього передсвітанку.

— Ти впевнений, що це була Сюзен? — запитав Бен.

Марк Петрі кивнув.

Бен раптом зробив повний розворот і помчав назад по Джойнтер-авеню.

— Куди ви їдете? До…

— Не туди. Поки ні.

  5

— Чекайте. Стоп.