Вони вийшли обоє. Перед цим вони повільно їхали по Брукс-роуд при підніжжі Марстенового пагорба. Той лісовий путівець, де Мак-Казлін був помітив «вегу» Сюзен. Зараз обоє вловили сонячний відблиск на металі. Вони рушили покинутою просікою разом, без балачки. Там були глибокі, запилені колії від коліс і висока трава росла між ними. Десь цвірінькала якась пташка.
Машина знайшлася швидко.
Бен завагався, потім зупинився. У нього знову замлоїло в животі. Руки взялися холодним потом.
— Піди подивися, — промовив він.
Марк підійшов до машини і нахилився біля вікна з водійського боку.
— Ключі в замку,— гукнув він назад.
Рушивши було до машини, Бен вдарив об щось ногою. Поглянувши вниз, він побачив, що в пилюці лежить револьвер .38 калібру. Він його підібрав і покрутив у руках. Той був дуже схожим на револьвер поліцейського зразка.
— Чий це? — спитав Марк, підходячи. У руці він тримав ключі Сюзен.
— Не знаю.
Бен перевірив запобіжник, переконався, що його ввімкнуто, і поклав револьвер собі до кишені.
Марк простягнув йому ключі, Бен їх узяв і пішов до «веги», почуваючись ніби вві сні. Руки у нього тремтіли, і йому довелося двічі тицяти, перш ніж він вставив правильний ключ у замок багажника. Він повернув ключ і, не дозволяючи собі думати, потягнув угору задній капот.
Вони зазирнули туди разом. У багажнику лежало запасне колесо, домкрат і більше нічого. Бен різко видихнув.
— Тепер? — спитав Марк.
Якусь мить Бен не відповідав. Коли врешті відчув, що його не зрадить голос, він сказав:
— Ми поїдемо до мого друга, його звуть Метт Бьорк, він зараз лежить у шпиталі. Він саме займається вивченням вампірів.
У погляді хлопчика залишалась нагальність:
— Ви мені вірите?
— Так, — сказав Бен, і почуте вимовленим уголос це слово ніби підкріпило його, надало йому ваги. Відмінити це вже стало неможливо. — Так, я тобі вірю.
— Це той містер Бьорк, який у старшій школі, так же? Він теж про це знає?
— Так. І ще його лікар.