І все таки сморід існував.

Її очі зачепилися за маленькі дверцята, що вели вниз, до овочевого льоху, але їй не хотілося спускатись туди, не сьогодні. Крім того, стіни овочевого льоху суцільнобетонні. Навряд чи якась тваринка змогла б туди пролізти. І все таки…

— Еде, — погукала вона раптово, без жодної на те причини. Безгучний звук власного голосу її налякав.

Цей оклик завмер у непевно освітленому підвалі. Нумо, чому вона це зробила? Що тут, во ім’я Бога, міг робити Ед Крейґ, якби тут навіть було де сховатися? Пиячити? Отак спрожогу вона б не змогла пригадати в Лігві місця більш гнітючого для пиятики, ніж її підвал. Правдоподібніше, що він зараз десь у лісі з тим своїм непутящим приятелем Вірджем Ретбаном, просаджують чийсь бариш.

Однак вона затрималася ще на якусь зайву мить, обкидаючи поглядом підвал. Цей гнилий сморід жахливий, просто жахливий. Вона сподівалася, що їй не доведеться дезінфікувати свій підвал обкурюванням.

З останнім позирком на дверцята льоху вона пішла назад нагору.

  8

Отець Каллаген вислухав їх, усіх трьох, а отже, поки його ознайомлювали з поточним станом справ, уже трохи перейшло за одинадцяту тридцять.

Вони сиділи в просторій і прохолодній вітальні будинку пароха, і сонце лилося у великі передні вікна лавами, які здавалися такими щільними, що хоч їх ріж. Задивленому на порошинки пилу, які мрійливо танцювали у сонячних струменях, Каллагену згадався десь бачений ним старий малюнок. Прибиральниця з мітлою здивовано втупилася очима в підлогу, звідки вона вже змела частину власної тіні. Він зараз почувався дещо схоже на це. Вдруге протягом двадцяти чотирьох годин він зіткнувся з рішучою неможливістю — тільки тепер ця неможливість підтверджена фактами від письменника, від поміркованого з вигляду малого хлопчика та від поважаного у місті лікаря. Та все ж таки неможливість є неможливістю. Неможливо змести власну тінь. Проте, як здається, саме це й сталося.

— Це було б значно легше сприйняти, якби ви могли зараз викликати грозу або збій в електромережі, — сказав він.

— Це щира правда. Запевняю вас, — сказав Джиммі. Його рука потягнулась до шиї.

Отець Каллаген підвівся і дістав дещо з чорного саквояжа Джиммі — два обтятих бейсбольних кийки із загостреними кінцями. Він покрутив один з них у руках і промовив:

— Один момент, місіс Сміт. Це анітрохи не боляче.

Ніхто не засміявся.

Каллаген повернув кілки назад, підійшов до вікна і подивився на Джойнтер-авеню.

— Всі ви дуже переконливі, — сказав він. — І гадаю, я маю додати одну маленьку деталь, якої ще немає у вашій картині.