— Ти заверещиш, — прошепотів Барлоу, і його губи скривилися в гримасу звірячої ненависті. — Ти верещатимеш, аж поки в тебе горло не репне!
— Припиніть це! — скрикнув Каллаген.
— А чи варто?
Ненависть стерлася з обличчя Барлоу. На її місці засяяла якась загадково-обворожлива усмішка.
— Чи варто мені відтермінувати хлопчика, приберегти його на іншу ніч?
— Так.
Ласкаво, майже муркотливо, Барлоу промовив:
— Тоді ви відкинете свого хреста і постанете переді мною на рівних умовах — чорне проти білого? Ваша віра проти моєї?
— Так, — сказав Каллаген, але на дрібку вже не так твердо.
— Тоді зробіть це.
Ті його повні губи зшилилися в передсмаку. Високий лоб блищав у химерно-чарівному світлі, яке заповнювало кімнату.
— Повірити вам, що ви його відпустите? Мудрішим з мого боку було б покласти собі за пазуху гримучу змію, довірившись їй, що вона мене не вжалить.
— Але я вам довіряю… дивіться.
Він відпустив Марка і відступив назад, тримаючи перед собою обидві руки, порожні.
Марк стояв на місці, не вірячи якусь мить, а потім, не кинувши й погляду назад на Барлоу, бігом кинувся до своїх батьків.
— Тікай, Марку! — закричав Каллаген. — Тікай!
Марк глянув на нього очима величезними й темними:
— Я думаю, вони мертві…