Каллаген дивився на це розширеними очима. Страх застрибнув йому в черево, неначе якась мотанка з розжарених дротів. Голова його смикнулась угору і він вирячився на Барлоу. Той ішов до нього через кухню, й усмішка його була широкою, майже пріапічною.

— Стійте! — гукнув хрипко Каллаген, відступаючи на крок. — Я наказую во ім’я Бога.

Барлоу на це розсміявся.

Сяйво в руці Каллагена вже стало лише ріденьким, мерехтливим світінням хрестоподібної форми. Обличчям вампіра знову поповзли тіні, маскуючи його риси під різкими вилицями дивними варварськими лініями і трикутниками.

Каллаген ступив ще один крок назад, і його сідниці вдарилися об кухонний стіл, який стояв під стіною.

— Нема більше куди відступати, — промурмотів Барлоу сумно.

Його темні очі скіпали інфернальною веселістю.

— Сумно бачити занепад людської віри. Ну, що тут вдієш…

Хрест задрижав у руці Каллагена, і раптом рештки його світла зникли. Він став лише гіпсовим зліпком, який його мати, можливо ще й за здирницьку ціну, купила в якійсь сувенірній крамничці в Дубліні. Та сила, якою він напомповував його руку, сила достатня, щоби розбивати стіни і крушити камінь, пропала. М’язи пам’ятали те бриніння, але саму її відтворити не могли.

Барлоу простягнув з темряви руку і вихопив хрест із його пальців. Каллаген жалюгідно скрикнув: криком, який лунав у душі — але ніколи в горлі — того давнього хлопчика, якого кожного вечора залишали самого з містером Фліпом, що назирав за ним із шафи між стулок сну. А наступні звуки будуть переслідувати його всю решту його життя: два сухих «клац», коли Барлоу відламав рамена хреста, і безглуздий перестук, коли він кинув його на підлогу.

— Хай будеш ти Богом проклятий! — крикнув він.

— Надто пізно для такої мелодрами, — промовив з темряви Барлоу.

Голос його був майже скорботним.

— У ній немає потреби. Ви забули доктрину вашої власної церкви, хіба ж не так? Хрест… хліб і вино… сповідальня… лише символи. Без віри хрест лише дерево, хліб — спечене борошно, вино — скислий виноград. Якби ви відкинули хреста, ви могли б виграти в мене іншої ночі. Почасти я сподівався, що так може обернутись. Багато часу минуло відтоді, як я зустрічав насправді чогось вартого опонента. Той хлопчик вартий десяти вас, псевдосвященнику.

Зненацька, просто з темряви, дивовижної сили руки вхопили Каллагена за плечі.

— А тепер ви радо приймете забуття моєї смерті, я гадаю. Не існує пам’яті для Нечисті; тільки голод і потреба служити Пану. Я міг би використати вас. Я міг би заслати вас серед ваших друзів. Утім, чи є в цьому потреба? Без вас, як їхнього проводаря, я думаю, вони пусте. І хлопчик їм розкаже. Дехто діє проти них якраз у цей час. Є, либонь, більш підхоже покарання для вас, псевдосвященнику.