— Во ім’я Бога… — почав Каллаген.

На згадку про Всевишнього Барлоу голосно скрикнув, немов уперіщений батогом, його розкриті губи вивернулися донизу в опущеній гримасі, всередині рота мерехтіли голки ікл. Шнури м’язів на його шиї випнулися різким, карбованим рельєфом.

— Не наближайтеся! — сказав він. — Не наближайтеся, шамане. Бо інакше незчуєтесь, як я розірву цьому хлопчаку яремну вену разом із сонною артерією!

Поки він це проказував, верхня губа в нього задиралася вгору над тими довгими, схожими на голки зубами, а коли він закінчив, його голова з гадючою прудкістю зробила хижацький ривок униз, оминувши Маркову плоть лише на якусь чверть дюйма.

Каллаген зупинився.

— Назад, — скомандував Барлоу, знову тепер усміхаючись. — Ви на своєму боці дошки, я на своєму, еге?

Каллаген повільно відступив, тримаючи перед собою хреста на рівні очей так, щоб дивитися поверх його перехрестя. Здавалося, хрест виграє прип’ятим вогнем, потужність якого линула вгору по руці Каллагена, аж там йому починали гудіти й тремтіти м’язи.

Вони стояли один проти одного.

— Нарешті разом! — сказав Барлоу, усміхаючись.

Обличчя в нього було гострим, інтелігентним і гарним на якийсь різкий, загрозливий манер — і водночас у цьому перемінному світлі воно задавалося майже жіночним. Де Каллаген бачив подібне до цього обличчя раніше? І йому дійшло — у цю мить найвищого знаного ним у житті жаху. Це було обличчя містера Фліпа, його власного, особистого лякайла, істоти, яка вдень ховалася в шафі і з’являлася, коли мати причиняла двері спальні. Йому не дозволяли нічника: мати і батько погоджувалися, що найкращий спосіб перемогти ці дитячі страхи — це дивитися їм в обличчя, не плазувати перед ними, — і кожного вечора, коли клацали, зачиняючись, двері і кроки матері віддалялися коридором, на шпарину відсовувалися дверцята шафи і він відчував (чи насправді бачив?) тонке біле обличчя і палаючі очі містера Фліпа. І ось він знову тут, просто з шафи, пильно вдивляється понад Марковим плечем, зі своїм клоунсько-білим обличчям, і горючими очима, і сласними губами.

— Що тепер? — запитав Каллаген, і його голос був зовсім не його.

Він дивився на пальці Барлоу, ті довгі, чуттєві пальці, що лежали на горлі хлопчика. На них були маленькі сині плямки.

— Залежно від дечого. Що ви дасте за цього жалюгідного паскудника?

Раптом він за спиною хлопчика підсмикнув угору його зап’ястки, вочевидь сподіваючись підкреслити своє запитання Марковим плачем, але Марк йому не догодив. Окрім раптового посвисту повітря між зціплених зубів, він залишився мовчазним.