Марк спроквола зіп’явся на рівні ноги. Він розвернувся і подивився на Барлоу.

— Скоро, менший братику, — промовив Барлоу майже благодушно. — Вже дуже скоро ми з тобою…

Марк плюнув йому в обличчя. У Барлоу заперло духа. Чоло його потемнішало від такої глибини люті, що попередні його гримаси здалися тим, чим вони, напевне, й були: просто акторством. На якусь мить Каллаген побачив у його очах божевілля, чорніше за саму душу вбивства.

—Ти плюнув на мене, — прошепотів Барлоу. Він дрижав усім тілом, ледь не тіпаючись із люті. Він зробив тремтливий крок уперед, немов якийсь жахливий сліпець.

— Назад! — гаркнув Каллаген, тицьнувши поперед себе хреста.

Барлоу скрикнув і скинув до обличчя долоні. Хрест спалахнув з неймовірною, разючою яскравістю, і це був той момент, коли Каллаген міг би прогнати вампіра, якби наважився піти в наступ.

— Я тебе вб’ю, — сказав Марк.

Він крутнувся, як темний водяний смерч, і зник.

Барлоу немов ще вище підріс. Його зачесане на європейський манер від лоба назад волосся немов плинуло довкіл черепа. Він був одягнений у темний костюм з бездоганно пов’язаною винного кольору краваткою, і Каллагену він здавався невід’ємною частиною тієї темряви, що його оточувала. Його очі блищали в своїх очницях, мов підступні, гнітючі жарини.

— Тоді виконайте свою частину угоди, шамане.

— Я священник! — відрізав йому Каллаген.

Барлоу злегка, глузливо вклонився:

— Священник, — повторив він, і це слово в його роті прозвучало здохлим окунем.

Каллаген стояв у нерішучості. Навіщо кидати хрест? Прогнати вампіра, змиритися з нічийним результатом цієї ночі, а завтра…

Але глибша частина його мозку застерігала. Знехтування викликом вампіра загрожує наслідками значно похмурішими, ніж будь-які з тих, що він собі уявляв. Якщо він наважиться не кинути хреста, це буде те саме, що визнати… визнати… що? Якби ж то все не відбувалося так швидко, якби тільки він мав час подумати, обміркувати це…

Сяйво хреста марнішало.