Отець Каллаген стояв в одному кінці просторої кухні Петрі, тримаючи високо над головою хрест своєї матері, і той розливав по кімнаті примарне сяйво. Барлоу стояв на протилежному кінці, біля раковини, одною рукою стискаючи заламані за спину руки хлопчика, а другою обхопивши його шию. Між ними на підлозі серед скляних друзок розтрощеної входженням Барлоу шибки розпласталися Генрі і Джун Петрі.

Каллаген був приголомшений. Все це сталося з такою стрімкістю, що воно йому в голові не вкладалося. Ось щойно він у бадьорому, прагматичному освітленні кухонних ламп раціонально (хоча й дратуючись) обговорював справу з Петрі. А наступної миті його вже вкинуло у те божевілля, яке щойно з такою спокійною і розважливою твердістю заперечував Марків батько.

Його розум намагався відтворити, що відбулося.

Петрі повернувся і сказав їм, що вийшов з ладу телефон. За мить у них зникло світло. Скрикнула Джун Петрі. Перекинувся чийсь стілець. Кілька секунд вони потикалися у незвичній темряві, окликаючи одне одного. Потім досередини ввалилося вікно над мийкою, розбризкавши скло по робочому столу і лінолеуму підлоги. Все це відбулося протягом якихось тридцяти секунд.

Потім у кухні ворухнулася якась тінь, і Каллаген розбив той чар, який його був скував. Він вхопився за хрест, що висів у нього на шиї, і щойно лиш його рука торкнулася хреста, як кухня освітилася його неземним сяйвом.

Він побачив Марка, який намагався тягнути свою матір до арки, що вела у вітальню. Генрі Петрі стояв поруч з ними, відвернувши голову, зі зненацька відвислою щелепою на своєму спокійному обличчі, здивований таким абсолютно нелогічним вторгненням. А позаду нього, немов на якійсь картині Фразетти[279], над ними бовваніло чиєсь біле обличчя в широкій усмішці, являючи довгі, гострі ікла — і червоні, палаючі очі, неначе пічні дверцята до пекла. Руки Барлоу зметнулись (Каллагену вистачило часу побачити, які довгі й чуттєві ті мертвенно-бліді пальці, як у концертного піаніста), а потім він ухопив одною рукою голову Генрі Петрі, а другою голову Джун і зіштовхнув їх разом з якимсь дробильним, нудотним хрускотом. Обоє повалилися каменями, і так першу погрозу Барлоу було здійснено.

Марк видав високий, пронизливий крик і без думки про себе кинувся на Барлоу.

— Ось я тебе й запопав! — добродушно пророкотав Барлоу своїм багатим, потужним голосом.

Марк атакував не вагаючись і був миттю вхоплений.

Каллаген, високо тримаючи хреста, посунув уперед.

Тріумфальна усмішка Барлоу моментально перетворилася на гримасу зі страждальницьки розверстим ротом. Він відсахнувся назад, до мийки, тягнучи хлопчика перед собою. Їхні підошви хрумкали по битому склу.