— Я хочу придбати квиток на автобус,— сказав він.

«Ось воно що, — подумала вона. — Бідний чоловік, просто хтось помер і йому щойно подзвонили в директорію, чи як там воно в них називається».

— Звичайно, — сказала вона. — Куди…

— Який перший автобус?

— Куди?

— Будь-куди, — сказав він, розбиваючи на друзки її теорію.

— Ну… я не знаю… дайте-но я подивлюся.

Вона нашукала розклад і вивчала його, збентежена.

— Є автобус об одинадцятій десять, який їде в Портленд, потім у Бостон, Гартфорд і Нью…

— Цей, — сказав він. — Скільки?

— Подоки… тобто, докуди?

Вона була вже в повному замішанні.

— До кінця, — сказав він відчужено й усміхнувся.

Вона ніколи не бачила такої жахливої усмішки на людському обличчі і відсахнулась.

«Якщо він мене торкнеться, — подумала вона, — я закричу. Як різана закричу».

— Ц-ц-це б-буде Нью-Йорк, — промовила вона. — Два­дцять дев’ять доларів, сімдесят п’ять центів.

Він дещо незграбно дістав у себе з задньої кишені гаманець, і вона помітила, що права рука в нього забинтована. Він поклав перед нею двадцятку і дві доларових банкноти, і вона, беручи зі стосу квитків верхній бланк, збила на підлогу всю паку. Коли вона закінчила їх збирати, він уже додав п’ять однодоларових папірців і купку монет.

Вона виписувала квиток якомога швидше, але нічого не мог­ло бути достатньо швидким. Вона відчувала на собі його мертвенний погляд. Вона проштампувала квиток і посунула його по стійці так, щоб їй не довелося торкнутися його руки.

— В-в-вам треба почекати надворі, отче К-К-Каллагене. Я мушу зачинятися хвилин за п’ять.

Вона сліпо згребла банкноти і монети до шухляди каси, не намагаючись їх порахувати.