Бен Міерз розставив ноги, замахнувся сокирою і вергнув її вниз сяйливою дугою, яка залишила післясвітіння в очах. Лезо вжалило дерево з лунким, зловісним звуком і вгрузло по сокирище. Розлетілися тріски.

Він витяг сокиру, дерево верещало проти сталі. Він рубав нею знову… знову… знову. Він відчував, як напружуються і взаємодіють м’язи його спини і плечей, рухаючись із такою впевненістю і вишуканою розпашілістю, яких вони ще не знали. Кожний удар посилав на розліт скалки і тріски, як шрапнель. На п’ятім ударі лезо проломилося до порожнечі, і Бен почав вирубувати діру, розширювати її зі швидкістю, що сягала шаленості.

Марк дивився на нього в захваті. Холодний синій вогонь сповзав униз по сокирищу і ширився вгору по Бенових руках, аж поки не почало здаватися, що він працює в колоні цього вогню. Голова в нього була схилена набік, м’язи шиї напнуті напруженням, одне око відкрите і сяє, друге міцно замружене. Спина його сорочки лопнула між замашними крилами його лопаток, і м’язи скручувалися, як троси. Він був пройнятий одержимістю, і Марк не задумуючись (і не маючи потреби задумуватися) побачив, що ця одержимість ані найменшою мірою не є християнською; це добро було більш елементарним, менш рафінованим. Воно як руда, як щось викашляне з-під землі голими брилами. Нічого лощеного в ньому не було. Це була Сила, це була Могутність, це було те щось, що рухає найбільшими колесами всесвіту.

Двері до овочевого льоху Єви Міллер не могли встояти перед цим. Сокира почала рухатися майже зі сліпучою швидкістю; вона перетворилася на пульсацію, на низхідну арку, на райдугу з-поза Бенового плеча до потрощеної деревини цих фінальних дверей.

Бен завдав їм останнього удару і відкинув сокиру геть. Він підніс долоні собі до очей. Вони палали.

Він простягнув руки до Марка, і хлопчик відсахнувся.

— Я люблю тебе, — сказав Бен.

Вони зімкнули руки.

  49

Овочевий льох був маленьким, схожим на келію, і порожнім, окрім кількох укритих пилом пляшок, кількох ящиків та запилюженого бушельного кошика дуже старої картоплі, з якої в усіх напрямках попроростали вічка, — і тіл. Труна Барлоу стояла під стіною в дальнім кінці, наче саркофаг якоїсь мумії, і гребінь її віка холодно блищав у світлі, яке вони принесли з собою, немов вогонь Святого Ельма[294].

Перед труною, наче залізничні шпали поперек шляху до неї, лежали тіла людей, з якими Бен жив і хліб-сіль ділив: Єва Міллер і Проноза Крейґ поряд із нею; Мейб Маллікен з кімнати в кінці коридору другого поверху; Джон Сноу, який перебував на утриманні округу і зі своїм артритом заледве міг зійти наниз до сніданку; Вінні Апшо, Ґровер Верілл.