Вони переступили через них і стали перед труною. Бен поглянув униз собі на годинник; було 6:40.

— Зараз ми винесемо її звідси туди, — сказав Бен. — До Джиммі.

— Вона, мабуть, важить не менше тонни, — сказав Марк.

— Ми впораємося.

Бен простягнув руку до труни, майже невпевнено, та потім вхопився за її правий верхній кут. Гребінь на віку блищав, немов якесь пристрасне око. Дерево було аж до мурашок по шкірі неприємним на дотик, гладеньким і скам’янілим від часу. Здавалося, у цій деревині зовсім немає пор, жодних недосконалостей, які могли б розпізнати і приліпитися до них пальці. Утім, труна легко хитнулася. Одної руки вистачило.

Бен нахилив її вперед невеличким поштовхом, відчуваючи, як піддається ця величезна вагота, немов під контро­лем якихось невидимих противаг. Щось гупнуло всередині. Бен прийняв вагу труни на одну руку.

— Тепер, — сказав він, — твій кінець.

Марк підважив, і той кінець труни легко піддався. Обличчя хлопчика наповнилося задоволеним здивуванням:

— Гадаю, я міг би зробити це одним пальцем.

— Мабуть, і я зміг би. Справи нарешті йдуть нам на добре. Але ми мусимо поспішати.

Вони пронесли труну крізь розтрощені двері. Вона загрожувала застрягти там своїм найширшим місцем, та Марк нахилив голову і штовхнув. Труна пройшла з дерев’яним виском.

Вони понесли її туди, де накритий портьєрами Єви Міллер лежав Джиммі.

— Ось він, Джиммі, — промовив Бен. — Ось він, цей сучий син. Опускаймо її, Марку.

Він знову глянув собі на годинник. 6:45. Світло, що доходило крізь кухонні двері нагорі над ними, було попелясто-­сірим.

— Тепер? — запитав Марк.

Вони дивилися один на одного поверх труни.

— Так, — сказав Бен.

Марк обійшов труну, і вони стали разом перед її замками й печатками. Вони разом нахилилися, і замки розтріснулися, щойно вони їх торкнулися, з таким звуком, неначе тріскаються тоненькі дранки. Вони підняли.

Барлоу лежав перед ними, його очі зорили вгору.

Зараз він був молодим чоловіком, його чорне волосся, розкішне й блискуче, розметалося по атласній подушці в головах його тісного апартаменту. Його шкіра світилась життям. Щоки були рожевими, як вино. Його зуби вигиналися з рота над повними губами, білі, з сильними прожилками жовтизни, як слонячі бивні.