Було 6:53.
Марк застогнав на підлозі:
— Мамо? Мамуню, де ти? Мені болить голова… тут так темно…
Бен виколупав один з кілків у себе з-за пояса і впустив його долі. Він жалюгідно скрикнув, у цілковитому розпачі. Надворі сонце полишало Єрусалимове Лігво. Його останні промені забарилися на даху Дому Марстена.
Бен підхопив кілок. Але де молоток?
Біля дверей овочевого льоху. Він збивав ним замок.
Він через силу метнувся підвалом і підняв молоток, де той лежав.
Марк уже напівсидів, рот у нього був — кривава рана. Він витер його рукою й ошелешено дивився на кров:
— Мамуню! — схлипував він. — Де моя мати?
6:55 вже. Світло і темрява зависли в ідеальній рівновазі.
Бен побіг назад через підвал: кілок затиснутий в одній руці, молоток у другій.
Пролунав громовий, переможний регіт. Барлоу вже сидів у свої труні, ті червоні очі палали пекельним тріумфом. Вони зчепилися з Беновими, і той відчув, як воля сточується з нього.
Зі скаженим, спазматичним криком він підняв кілок над головою і по дузі свистонув ним вниз. Його бритвено вигострений кінець пропоров сорочку Барлоу, і Бен відчув, що він увійшов у плоть під нею.
Барлоу закричав. Це був моторошний, болісний звук, як вовче виття. Силою всадженого кілка його відкинуло назад на спину, у труну. Звідти здійнялися, скажено махаючи, його скрючені в пазурі пальці.