Уявивши попервах, що його можуть негайно атакувати, він вишикував свій батальйон на бéрезі при повній зброї. Тепер він відчужено міряв кроками кімнату, часом зупинявся і гриз нігті на правиці, скоса втупивши моторошний погляд у підлогу, а тоді, сердито й виклично роззирнувшись довкола, знову починав несамовито тупцювати. На столі лежали його капелюх, нагайка та револьвер. Його офіцери, з’юрмившись біля вікна, звідки відкривався вигляд на міські ворота, обговорювали між собою, як користуватись його польовим біноклем, придбаним торік на виплат в Ансані. Бінокль переходив з рук до рук, і в якийсь момент його власника засúпали занепокоєними питаннями.

— Нічого там нема, нема чого роздивлятись! — нетерпляче повторював полковник.

Нічого й не було. А відколи сторожовий загін у чагарях біля «кази» Віол дістав наказ повернутись до розташування частини, на всій просторіні закуреної безводної землі між містом та портом ані миша не пробігла. Але вже добре пополудні з воріт вигулькнув вершник і безстрашно поскакав до митниці. То був посланець сеньйора Фуентеса. Оскільки він був сам, його пропустили. Спішившись біля парадного входу, він весело і зухвало привітався з мовчазними стрічними та попросив негайно провести його до «muy valliente»[211] полковника.

Сеньйор Фуентес, приступивши до виконання обов’язків Gefe Político, зосередив свої дипломатичні здібності на тому, щоб прибрати до рук і порт, і копальню. Чоловік, якого він обрав для переговорів із Сотільйо, був нотаріусом, якого революція застала тоді, коли він скнів у загальній в’язниці за звинуваченням у підробці документів. Звільнений черню разом з іншими «жертвами тиранії “бланко”», він поспішив запропонувати свої послуги новому уряду.

Посланець вирушив у путь із завданням застосувати все своє завзяття і красномовство, аби переконати Сотільйо самому прибути до міста на нараду з Педріто Монтеро. Це докорінно суперечило намірам полковника. Кілька разів йому в голові промайнула думка здатися в руки славетного Педріто, і щоразу йому від цього ставало зле. Про таке годі й говорити — це ж божевілля. І відкрите оголошення війни — теж божевілля. Це унеможливило б систематичні пошуки того скарбу, того срібла, яке він ніби нюхом чув десь поряд.

Але де? Де? Господи! Де? О, навіщо він відпустив того лікаря? Кретин, ось він хто. Але ні! То був єдиний правильний вихід, — розгублено міркував Сотільйо, поки посланець чекав унизу сходів, мило теревенячи з офіцерами. Це ж якраз в інтересах того мерзотника лікаря — повернутись і надати правдиві відомості. А що, як йому щось перешкодило? Приміром, загальна заборона покидати межі міста! Там, певно, розставлено патрулі!