⥈
⥈Колись давно по дорозі з Гонконга до Нью-Йорка я на тиждень зупинився в Сан-Франциско. Минули довгі роки, відколи я побував там востаннє, й весь цей час прибутки від мого бізнесу в Азії перевершували найсміливіші сподівання. Розбагатівши, я міг дозволити собі відвідати це рідне мені місто й поновити стосунки з тими приятелями юності, що були ще живі й досі тепло згадували мене. Найбільше хотілося побачити мого однокласника Моуна Дамп’єра, з яким я коли-не-коли листувався, але з часом це листування припинилося. Так буває між чоловіками. Ви, мабуть, зауважили, що нехіть писати неофіційні листи зростає пропорційно до квадрату віддалі між адресантом і адресатом. Це незаперечна закономірність.
Дамп’єр запам’ятався мені вродливим і дужим юнаком з помітним нахилом до науки, очевидною відразою до роботи й цілковитою байдужістю до всіляких благ, яких жадають люди, зокрема до грошей. Зрештою, цього добра мій приятель успадкував досить, щоб збайдужіти до нього. У його аристократичному роду, одному з найдавніших у країні, пишалися тим, що ніхто з Дамп’єрів не опустився до торгівлі та політики й не потерпав під тягарем слави та відзнак. Трохи сентиментальний, Моун був певною мірою забобонний, а тому залюбки вивчав різні галузі окультизму. Добре, що здорова психіка надійно вберігала дослідника від несусвітних і небезпечних вірувань. Здійснюючи ризиковані вилазки в царство нереального, він ніколи не відмовлявся від громадянства в частково дослідженій і картографованій країні, яку нам подобається називати матеріальною реальністю.
Вечір моїх відвідин Дамп’єра був грозовий. Тривала каліфорнійська зима, дощ без упину періщив безлюдні вулиці й під раптовими поривами вітру люто накидався на будинки. Я найняв візника, й той не без труднощів потрапив-таки на потрібну адресу в рідконаселеному передмісті поблизу океану. Незугарний будинок стояв посеред садиби, на якій – наскільки вдалося розгледіти в сутінках – не було ні квітів, ні трави. Три-чотири деревця корчились і стогнали, катовані бурею. Здавалося, вони силкуються вирватися з цього понурого оточення, щоб бодай в океані знайти краще. На розі двоповерхової цегляної споруди височіла невелика вежа. Світилося тільки в одному з її вікон. Щось у вигляді всієї садиби змусило мене здригнутись, і цьому посприяв струмінчик дощової води, що пробрався за комір, поки я біг до дверей.
У відповіді на мій лист про ці відвідини Дамп’єр написав: «Не дзвони. Відчини двері і йди нагору». Я так і зробив. Сходи сяк-так освітлював єдиний газовий пальник, що горів на другому поверсі. Примудрившись без пригод добратися до сходового майданчика вежі, я ступив через поріг відчинених дверей у квадратну кімнату. Назустріч мені радо рушив Дамп’єр у халаті та капцях. Такого сердечного привітання я й сподівався. Спершу гадав, що годилося б зустріти гостя біля входу, та досить було одного погляду на господаря оселі, щоб відкинути всі підозри про його негостинність.