Раптом завив вітер, кинувся вниз димоходом і здійняв із вогнища хмару диму та попелу. На якийсь час усе поглинула задушлива імла. Коли хмара розсіялася, стало видно, що на краю стільця біля печі сидить смаглявий чоловічок, доволі приємний на вигляд і бездоганно вбраний. Приязно й підбадьорливо усміхаючись, він кивав стариганові. «Либонь, із Сан-Франциско приїхав», – подумав містер Бісон, трохи оговтавшись і намацуючи розгадку загадкових подій цієї ночі.

Та ось на сцені з’явився ще один актор. Із квадратного чорного отвору в підлозі висунулася голова мертвого китайця. Скісні вузькі очі прикипіли до косички засклілим поглядом, повним палкого прагнення. Містер Бісон застогнав і знову затулив обличчя долонями. Кімнатою поширився м’який запах опію. Привид у стьобаній синій куртці, хоч і шовковій, та покритій могильною пліснявою, повільно здіймався, ніби його знизу підштовхувала слабка пружина. Досягнувши колінами рівня підлоги, він безшумно, як пломінець, шугнув угору, вхопив обіруч косичку, підтягнувся й вчепився за її кінчик страхітливими жовтими зубами. Мов несамовитий, жахливо кривляючись, він завзято розгойдувався, щоб відірвати своє добро від балки. Китаєць робив це мовчки, дуже схожий на гальванізованого трупа. Найприкріше вражав контраст між його нелюдською жвавістю й гробовим мовчанням.

Містер Бісон зіщулився на лежанці. Малий смаглявий джентльмен нетерпляче постукував по підлозі носаком черевика, час від часу поглядаючи на масивного золотого годинника. Стариган сів і спокійно взяв у руки пістолета.

Бах!

Немов повішеник, над яким обірвалася мотузка, китаєць полетів у діру, стискаючи в зубах косичку. Дверцята піднялися й, торохнувши, лягли на своє місце. Смаглявий чоловічок із Сан-Франциско спритно зіскочив на підлогу, змахнув капелюхом, як хлопчисько сачком, упіймав щось у повітрі й зник у димоході, ніби його туди втягло подувом вітру.

Звідкись здалеку, з темноти долинуло крізь відчинені двері протяжне скиглення впереміж зі схлипуванням, наче там лиходій душив дитину або нечистий волік до пекла чиюсь грішну душу. А може, це завивав койот.

Напровесні група золотошукачів ішла до нових родовищ через Яругу Мерця і в одній із покинутих хиж знайшла труп Гайрама Бісона. Він лежав на постелі. Навпроти серця виднілася кульова рана. Очевидно, стріляли від протилежної стіни. Куля потрапила в сучок на одній із дубових балок і, залишивши після себе блакитну вм’ятину, далі пішла рикошетом у груди жертви. До тої самої балки було міцно прикріплене щось схоже на рештки шнурка з кінського волосу. Сам шнурок, мабуть, відсікла куля. У хижі не знайшлося більш нічого вартого уваги, крім купки цвілого одягу. Згодом цілком варті довіри свідки опізнали деякі з цих речей і ствердили, що саме в них кілька років тому поховано деяких місцевих жителів. Неможливо пояснити, як ця одежа потрапила в Бісонове житло. Можна було б припустити, що в неї вбралася, щоб замаскуватися, сама Смерть. Але в таке годі повірити.