Цей різкий випад не досяг мети, й після короткої паузи, під час якої вітер стугонів у димарі так, наче у віко домовини вдаряли глиняні грудки, містер Бісон розвинув свою думку:

– Кажете, що це мене занапащає. Так, я відчуваю, що ці два останні роки життя були помилкою... Вона сама себе виправляє. Ви бачите, як саме. Могила!.. Та ні, нема кому її викопати. Ще й земля замерзла на камінь, як було тоді. І все одно я радий, що ви прийшли. Можете про все розказати в Низині Бентлі... Але це вже не важливо. Цю кіску було нелегко відтяти, у неї вплетено шовк. Хр-р-р...

Заплющивши очі, містер Бісон говорив як з гарячки, а наостанку захропів. Зненацька він глибоко зітхнув, насилу розтулив повіки, пробурмотів кілька слів і міцно заснув. Ось що він сказав:

– Вони викрадуть мій прах!

Стариган, що за весь час не зронив жодного слова, спроквола звівся на ноги, неквапно скинув із себе накидку й залишився у фланелевій білизні. Худющий і вуглуватий, він скидався на покійну вже синьйорину Фесторацці, ірландку, що мала шість футів на зріст, важила п’ятдесят шість фунтів і в самій нічній сорочці виставлялася напоказ жителям Сан-Франциско. Перш ніж вкластися у ліжко, прибулець узяв із полиці пістолета й поклав його під рукою – згідно з місцевими звичаями. Це була та сама зброя, по яку містер Бісон повернувся сюди два роки тому.

За хвилину-дві господар домівки прокинувся й, побачивши, що гість уже ліг, наслідував його приклад. Але перед тим узявся за довге, заплетене в косу пасмо язичницького волосся й добряче смикнув, щоб перевірити, чи міцно воно прикріплене. Ліжка – тобто полиці, застелені не дуже чистими покривалами – були прибиті до стін одне навпроти одного, а поміж них видніли квадратні дверцята могили китайця, надійно – аж двома рядами гвіздків – прицвяховані до підлоги. Атож, захищаючись від надприродних сил, містер Бісон не цурався цілком матеріальних засобів безпеки.

Жар у вогнищі пригасав, блакитні пломінці нервово посмикувалися й раз у раз спалахували, відкидаючи химерні тіні, що танцювали на стінах, то збігаючись, то розбігаючись. Тінь звислої косички сумно дрижала зосібна під самим дахом у далекому кутку кімнати, схожа на окличний знак. Пісня сосон тепер звучала велично, як тріумфальний гімн. У перервах між співом залягала зловісна тиша.

Під час одного з таких тихих проміжків рушилися дверцята й почали відчинятися – повільно й неухильно. Так само зводилася закутана голова старигана, що стежив за ними. Нарешті дверцята з ґрюкотом відкинулися на підлогу, струснувши всю хижку й погрозливо вищирившись двома низками бридких гвіздків. Містер Бісон прокинувся, але не встав. Тиснув пальцями на очні яблука, весь дрижав і видзвонював зубами. Спершись на лікоть, старий гість уважно спостерігав усе, що діялося. Його окуляри горіли, як лампи.